РОЗДІЛ 8

Ранмар де-Арк

Дівчина перелякано застигла, не зводячи з мене великих смарагдових очей. І її реакція сказала мені набагато більше за власні здогадки.

— То це правда, — це вже було не питання. Твердження.

Після контакту з дзеркалом душа Арієстель мусила зникнути. Але її тіло було живе та рухалося, що вказувало лише на одне…

Його зайняла інша душа.

За часів минулих правителів таке траплялося лише тричі. Принаймні саме стільки випадків було зареєстровано в історичних документах. Усі вони були артефакторами. Та, на жаль, жоден з них не прожив достатньо довго, аби його встигли як слід допитати.

— Я цього не казала! — заперечила вона. Даремно, звісно.

Як менталіст і колишній слідчий, я відчував, коли мені брешуть, навіть не читаючи думок. А в неї, до того ж, це доволі кепсько виходило.

— Вам і не треба. Ваша реакція красномовніша за вас. Більш того, жодна аристократка, навіть втративши спогади, не дозволила б отак себе торкатися. Якщо, звісно, не планують нав’язати комусь шлюб.

В переляканих очах дівчини раптом спалахнув вогник роздратування, й вона відштовхнула мою руку від свого обличчя.

— Мабуть, ви знаєте всіх аристократок в королівстві, і те, як вони поводяться в умовах стресу? — в голосі дівчини бриніла злість навпіл зі страхом, а бліді щоки раптом рясно почервоніли, — І ще одне: я заміж не збираюся! Принаймні точно не зараз і, вже можете бути впевнені, не за вас! В мене, знаєте, трохи інші пріоритети!

— І які ж?

Я виразно вигнув брову, чекаючи на відповідь, і вона не забарилася:

— Вижити! Мені, знаєте, якось не до побудови стосунків, з усіма останніми подіями! Та і взагалі, може я вас здивую, але шлюб — це не найголовніше у житті!

Ще один доказ того, що переді мною не типова аристократка.

Ні, звісно, й серед них були леді, що не прагнули заміжжя. Здебільше через практику домовлених шлюбів, коли останнє рішення приймалося батьком чи іншим опікуном. Та більшість з них тримали ці думки при собі. 

— Ви ж розумієте, що мені нічого не варто перевірити, чи ви кажете правду? — вкрадливо спитав я.

Це, звісно, був блеф. Ризики стерти свідомість дівчині, чи сутності, яка займала це тіло, були надто значними. Я б не пішов на це, якби не був упевнений у тому, що вона несе загрозу королівству.

Та дівчина цього не знала. Чи, принаймні, не мала знати.

Однак її переляк швидко змінився холодним спокоєм. Дівчина зібралася, й рішуче заперечила:

— Ви цього не робитимете.

— І чому ж?

— Це надто ризиковано. Я знаю, що так можна завдати розуму непоправної шкоди.

— Цікаво… І звідки ж ви про це дізналися, дозвольте спитати? — оманливо-м’яко поцікавився я.

Дівчина прикусила губу, певно шкодуючи, що бовкнула зайвого. Й, здається, не збиралася відповідати.

Ну що ж, якщо я на чому і знався, то це на допитах тих, хто не хоче відповідати.

— Гаразд, от що ми зробимо. Ви зараз припините грати в мовчанку, й ускладнювати мою роботу, й розповісте усю правду. А я натомість обіцяю вам свій захист і підтримку. Котрі, можете бути впевнені, не будуть зайвими. Особливо якщо про ваше походження стане відомо іншим. Не сумніваюся, що такі, як пан Монгран, не вбачатимуть ризик залишити вас порожньою оболонкою серйознішим за потенційну загрозу безпеці королівства.

Дівчина відкрила було рота, збираючись знову заперечити, але швидко закрила його і відвела погляд, розуміючи, що я маю рацію.

Я відчув, як в неї пришвидшився пульс, коли вона боролася з сумнівами, обмірковуючи мою пропозицію.

Більшість допитуємих в цьому були дуже схожі, коли їх заганяли в кут.

— Але я не несу ніякої загрози! Я взагалі нічого такого не хотіла, — майже у відчаї зізналася вона, на мить заплющивши очі.

Це було воно. Та сама межа, перетнувши яку в більшості розв’язувався язик. Залишилося тільки трошки натиснути, і, можливо, не доведеться використовувати магічний вплив.

— То дайте мені змогу вам допомогти. Дайте причину вам довіряти. Розкажіть свою версію, перш ніж її додумають за вас.

Вона важко зітхнула, а тоді подивилася просто на мене та спитала:

— Ви справді можете гарантувати мені захист від інших аристократів?

— Слово честі.

Дівчина на цю відповідь лише сумно посміхнулася й похитала головою.

— В моєму світі обіцянки, не підкріплені письмовим договором, нічого не значать.

Я посміхнувся. Вона геть не була дурною, і мені це подобалося. Хай це й не зовсім грало мені на руку.

— То питання лише в цьому?

Один помах руки, і в повітрі опинився два листа паперу та перо.

Договір, навіть скріплений магічно, не був проблемою. Принаймні у цій ситуації. Бо порушувати слово я не збирався. Не з благодійсності, звісно, й не від великого серця. Я, врешті, вже не в тому віці, коли мною керував юнацький максималізм та почуття. Просто від живого свідка користі більше, аніж з мертвого.