РОЗДІЛ 7.4

— І нічого я не тремчу! — це, звісно, була брехня. Я ще й як тремтіла. Але як інакше?

Після всього побаченого я анітрохи не наблизилася до розкриття злочинця, а от страху набралася — на все життя вистачить.

І головне — розповісти про те, що сталося, опустивши факт про те, що Арієстель загинула, і її тіло зайняла я, просто неможливо. Вірніше, я, звісно, можу це зробити. Та ректор швидко зрозуміє, що я щось недоговорюю, а там може, чого доброго, знову в голові поколупається. А цього мені зовсім не хотілося!

Та, з іншого боку, самій мені у цій каші не розібратися. Надто вже багато прогалин у знаннях. А ректор, може, що і зрозуміє, й захистить…

Чоловік виразно вигнув брову, та не вирішив не сперечатися. Замість цього зітхнув, спираючись спиною на стіну, та спитав:

— Ви маєте якісь підозри?

О, я мала, і не одну. Навіть не знала з чого почати.

— Я гадаю, що варто зв’ясувати, з ким я спілкувалася незадовго до втрати спогадів і зникнення артефакту. Не схоже на те, що в мене тут багато друзів, тож це не має бути складно.

В позі ректора з моїми словами щось раптом невловимо змінилося, а в його погляді з’явився натяк на цікавість.

— Гадаєте, що були близькі зі злочинцем? І як ви дійшли таких висновків?

Як-як… Бо більше за фентезі у своєму світі любила тільки детективи, й звикла будувати різні теорії разом з героями. Та я ж не можу цього розповісти!

— Це лише теорія, бо, як ви знаєте, я позбавлена більшої частини спогадів, та… — я зітхнула, намагаючись дібрати слова, — Мені здається, я не надто близька з родиною, або з кимось з учнів. За цей день до мене ніхто не намагався по-дружньому звернутися. Та й в кімнаті немає ані листів, ані подарунків від родини. І навіть банальних замінних кристалів для освітлення. Хоча, як я розумію, мій рід не збіднілий, й може це собі дозволити. Тож, за умови, що мене не відправили до академії з ціллю використати, а обрали серед інших адептів… Злодію було б не важко втертися мені в довіру так, щоб ніхто не помітив. Підозрюю, що навіть ця гидота на моїй шиї могла бути подарунком.

Ректор спокійно вислухав мою теорію. Він не перебивав, не насміхався. І, здається, навіть виглядав трохи враженим моєю дедукцією.

Знав би він, скільки всього мені доводиться приховувати, певно, спопелив би на місці.

— Це може бути правдою, — врешті погодився він, — Хоча ви не складаєте враження людини, що сліпо довіриться будь-кому.

Це бо я — не Арієстель. Й зростала у доволі жорстокому і цинічному світі, де зрадити може будь-хто.

— Гадаю втрата пам’яті та загроза ув’язнення будь-кого зробить недовірливим, — знизала плечима я.

А смерті — і поготів.

— До речі, про втрату пам’яті… — я повільно підвелася з ліжка, досі відчуваючи легку слабкість, й потягнулася до своєї сумки, щоб витягнути з неї складений у декілька разів лист, а тоді простягнула його чоловіку.

— Що це? — спитав він, перш ніж розгорнути його.

Очі чоловіка ковзнули не надто рівними рядками, що я так старанно виводила перед лекцією, й ненадовго зупинилися на останньому, закресленому пункті.

Я вирішила пояснити:

— Тепер я не знаю багатьох важливих речей, і мені не завадили б додаткові підручники. Знаєте, закрити прогалини. Не хотілося б потрапити в халепу через незнання базових речей. Та й вчитися далі якось треба…

Якщо я, звісно, переживу хоча б цей тиждень.

— Гаразд, будуть вам підручники, — врешті погодився він, ховаючи список літератури у карман піджака, — І освітлення в кімнаті, аби ви могли займатися.

Ого! Яка щедрість!

Може ще й щодо гарячої води натякнути, поки він добрий? Чи бодай теплої?

Хоча ні, певно не варто нахабніти. Бо ще передумає. Краще подякувати, поки не пізно.

— Тільки скажіть, що за пункт ви закреслили і чому?

Ну от… Тепер пізно.

Я помітно поникла, не в змозі приховати розчарування. Чомусь саме в цю мить мозок відмовлявся генерувати правдоподібну й таку потрібну брехню.

Звісно, можна було сказати, що я помилково вказала якийсь пункт двічі, й закреслила його таким чином, бо стало соромно, та щось підказувало, що ректор не повірить. Як там його цілителька назвала? Слідчим?

Маю зізнатися, ця посада пасувала б йому набагато більше. Бо він виглядає як той, що за кілометр відчуває брехню.

Ото вже пощастило стати його підозрюваною!

І що робити? Зізнатися?

Та як тоді пояснити, чому мене зацікавила тема інших світів?

— Якщо не відповім, ви відмовите? — без особливих сподівань спитала я. Й, не дочекавшись відповіді, зітхнула, чудово усвідомлюючи, що він ловить поглядом та уважно вивчає кожен мій рух.

Багато слідчих з детективних серіалів та книжок користувалися схожою стратегією: бентежили підозрюваних та свідків якимось запитанням, а тоді слідкували за їхньою реакцією.

Хтось видавав себе мовою тіла, хтось — словами. А я… Я, попри все, була звичайною людиною, втомленою від погроз та таємниць. Й розуміла, що крім ректора мені зараз ніхто не допоможе.