Агата
Вам знайоме це кепське відчуття, коли ти розумієш, що опинився в нічному кошмарі, але все одно не можеш прокинутися?
І ти йдеш вперед зі стійкою впевненістю, що в будь-яку мить з он того темного кута покажеться чиясь страшна пика. Твоє серце калатає, ніби ти пробіг марафон. Долоні пітніють, а ноги, попри страх та здоровий глузд, несуть тебе уперед, ніби тіло тебе не належить?
Вітаю! Ви щойно відчули себе на моєму місці.
Хіба що мій нічний жах здавався на диво реалістичним: я, ніби наяву, відчувала холод і вологу сирість повітря, запах сірки та плісняви, що оточував мене з усіх боків, і якусь силу, що, попри моє бажання, тягнула мене уперед якимось темним кам’яним коридором.
Шкільне плаття, більш-менш гідне для коридорів академії, у підземеллі зовсім не гріло. Кінцівки швидко задубіли аж до болю, а тіло вкрили дрижаки, так, що зуб на зуб не попадав, а з рота раз-у-раз виривалися хмаринки пару.
Десь згори вниз по стіні тонкою цівкою стікала вода, скрапуючи на підлогу. Це, і звуки моїх повільних кроків, було єдиним, що трохи розбавляло зловісну тишу.
Місце, в якому я опинилася, дещо нагадувало одеські катакомби, й, мабуть, було розташовано приблизно на тій самій глибині. От тільки здавалося ще страшнішим, ніби хтось переніс їх у дуже темну казку. Й під “темрявою” я маю на увазі зовсім не освітлення. Хоча з ним тут теж була біда.
Та воно і не дивно. Якщо світла навіть в гуртожитку немає, дивно чекати його у якомусь підземному лабіринті.
Чомусь, попри все, сумнівів у тому, що я десь під академією, не було. Як і в тому, що я в великій та страшній халепі.
Чи не зовсім я?
Я вже замислювалася про це раніше, коли бачила свій перший нічний жах на новому місці. Ці сни здавалися надто реальними, аби бути простими сновидіннями.
Чи могли вони бути втраченими спогадами Арієстель, що якимсь дивом збереглися в цьому тілі? І, якщо так, чому їх бачу я, та не зміг побачити ректор?
Чомусь ця думка не дарувала полегшення. Навпаки, від перспективи побачити останні хвилини життя моєї попередниці, стало ще страшніше. Хоча, зізнаюся, якби мені вдалося все згадати, це б вирішило добру частину моїх проблем.
Та, хай там як, ніхто не питав, чи хочу я бачити продовження. Усе, як і багато разів до цього, було вирішено за мене.
Гаразд, Агато. Принаймні ти не помреш. Це лише дуже жахливий сон. Треба тільки дотерпіти до кінця та прокинутися. Може побачиш, хто вбивця, розповіси усе ректору, й ця історія нарешті закінчиться!
Підбадьорена такою думкою, я однаково нервувала, не здатна відокремити власні почуття від справжньої власниці цього тіла. Вони накочувалися на мене, ніби хвилі: страх, нерозуміння, відчай та смуток.
На жаль, я не чула її думок, та припускаю, що, якби могла, було б ще сумніше. Я навіть не могла уявити, як вона себе відчувала, крокуючи на смерть, зовсім одна. І, що не менш важливо, де був в цю мить Роттус? Чому її не захистив?
А стільки розмов було про їхній зв’язок та його могутність!
Від злості та безнадії хотілося вити та ричати. Я ж бо і сама не мала змоги їй допомогти, хоч і усе бачила!
Мабуть, сердитися через те, що однаково не здатен змінити, це дурня, та я нічого не могла з собою зробити. Надто вже шкода було бідну дівчину. Надто особистою для мене стала ця справа і її вкрадене життя.
Темний кам’яний лабіринт здавався мені нескінченним, а шлях, яким тягнула мене чиясь недружня сила — надто звивистим, аби запам’ятати дорогу.
І от, коли здавалося, що це ніколи не закінчиться, я побачила світло і кам’яну залу п’ятигранної форми, з якимсь старовинним дзеркалом посередині.
Воно було великим, десь під три метри в висоту. З гострими шпилями по боках та трикутною верхівкою. Виготовлене з якогось чорного каменю, схожого на онікс. Та й сама поверхня дзеркала була якоюсь надприродно темною. Ніби, замість відбивати світло, тільки поглинало його. Й, за можливості, поглинуло б цілий світ.
Якась земна, раціональна та скептична частина мене стверджувала, що це неможливо. Що предмети, хай який дивакуватий чи небезпечний вони мають вигляд, не несуть загрози самі по собі. Та інша частина мене відчувала у ньому власну силу. Волю. Розум.
Дзеркало було живе і могутнє. Настільки, що, навіть не торкаючись, я могла відчути магію, що вирувала навколо нього. Старовинну. Дику. Нескінченну.
Хто б або що не створило цей предмет, він дихав, мов жива істота.
І… До мого жаху, говорив.
— Навіщ-що ти прийш-шла сюди, дурне дівчис-сько?..
Голос дзеркала був низьким, глибоким і нелюдським, ніби грім. Він здавався розгніваним. Загрозливим, мов рик тигра, що збирався напасти. Та натомість лише дивився на мене, схрестивши лапи. Ніби знав — однаково не втечу. Не зможу.
Адже десь тут той, хто контролює мене. Той, хто надягнув мені на шию цю гидоту і тепер маніпулював кожним моїм рухом, ховаючись в темряві, й не збираючись полегшувати мою задачу з його опізнання.
Тепер я відчувала його присутність так яскраво, що не сумнівалася — вбивця тут, і він спостерігає. Маніпулює. Віддає накази, усвідомлюючи, що з його провини невдовзі помре бідна дівчина.