РОЗДІЛ 6.3

Судячи з вигляду, руда не могла повірити своїм вухам. Я, відверто кажучи, теж.

Мене не тільки не збиралися карати за таку серйозну помилку, а й навіть лаяти. Ніби те, що сталося — проста буденність. Типу як у натовпі випадково когось рукою зачепити.

Я винувато подивилася на першокурсника, що теж ніяк не виказував збентеження чи осуду в мій бік, і прошепотіла:

— Вибач.

Хлопець не відповів, тільки байдуже знизав плечима. А я вкотре подумала про те, який це дивний світ.

Поверталася за своє місце на негнучких ногах, й з неприємним відчуттям виснаженості. Мабуть воно і не дивно, враховуючи те, скільки магії я щойно вивільнила. Врешті, та сфера була розміром з середній гарбуз.

Та спитати було однаково ні в кого, тож я просто спробувала сконцентруватися на темі, ігноруючи палке бажання покласти голову на стіл та трохи подрімати. Бо розуміла: якщо не хочу когось випадково вбити або постраждати сама, доведеться розібратися в усіх цих складних формулах та вивчити всі теми.

Та й захист, відверто кажучи, мені не завадить. Якби я була на місці де-Броуза, й не мала страхування у вигляді ректора, точно не змогла б вибудувати щит необхідного рівня. Та й взагалі будь-якого рівня.

Однак, як би уважно я не слухала викладача, розуміння теми не приходило. В мене було таке враження, ніби я ще цифри не вивчила, а мені підкинули задачу з вищої математики, й чекають, доки я її розв’яжу.

Ні, звісно, можливо ще все було не так безнадійно, і я мала шанс в усьому розібратися, та на це точно необхідні дні, якщо не тижні та місяці.

Під кінець лекції я вже ледь не куняла. Очі пекли, й повіки були важкі, ніби я шістнадцять годин поспіль пропрацювала за комп’ютером. Шия ледь тримала голову, а рука — перо, яким я з останніх сил намагалася занотовувати тему за викладачем.

Словом, увесь мій план набратися якомога більше знань, пішов Роттусу під хвіст.

Сподіваюся він мене пробачить за таке порівняння.

Пам’ятаючи про обіцянку викладача призначити мені час для додаткових занять, збиралася, не поспішаючи. Дочекавшись, поки інші адепти звільнять аудиторію, спустилася на кафедру, й зупинилася у двох кроках від викладацького стола, намагаючись не хитатися від слабкості.

Підвівши на мене погляд, викладач раптом якось стурбовано на мене поглянув, я потім підхопився з власного крісла, й поспішив до мене, щоб підхопити, перш ніж в мене підкосяться ноги.

— Сідайте, адептко, — сказав він, підводячи мене до свого крісла, — І навіть не думайте відмовлятися. Я ж бачу, що ви ледь на ногах стоїте. Чому не сказали, що майже спустошили свій резерв?

Я хотіла була відповісти, що обов’язково поскаржилася б, якби знала, що це не є нормою, та промовчала. Я не бачила цього чоловіка на власному допиті, тож навряд йому відомо про мої “проблеми зі спогадами”. А базікати про це зайвий раз точно було не варто.

— Не знала, що усе так серйозно, — тихо відказала я, при цьому майже не збрехавши, а тоді зітхнула і додала: — Вибачте, я чесно не хотіла псувати вам лекцію чи шкодити комусь! Це сталося випадково…

Викладач м’яко посміхнувся.

— Я вам вірю. Будь ласка, заспокойтеся. Я не збрехав, коли казав, що усе було під контролем. Ані вам, ані іншим учням нічого не загрожувало. Ви ж не думаєте, ніби ви перша, хто має проблеми з контролем?

Власне, саме так я і думала.

Ельф подивився на мене так, ніби прочитав мої думки, а тоді зітхнув.

— Ви лише першокурсниця, ніхто не чекатиме від вас досвіду, чарів та знань рівня магістра. Під час навчання ви робитимете помилки, так саме як і усі на самому початку. Не слід цього соромитися.

Це звучало логічно і правильно, та мені з голови ніяк не йшло те, що в того, іншого хлопця, усе вийшло. На відміну від мене він зовсім не здавався розгубленим чи невпевненим, й чаклував так, ніби робив це від самого народження. Хоча, враховуючи те, що він народився та виріс у цьому світі, певно, так воно і було.

— Ось, тримайте, це допоможе вам відновити сили, — раптом вирвав мене з роздумів голос ельфа. Він простягнув мені чашку з… Боги, це що, какао?!

Відчувши знайомий молочно-солодкий запах, спочатку подумала, що марю. Та, зробивши перший ковток гарячого напою, ледь не застогнала від задоволення.

Це було воно! А я вже й не сподівалася спробувати його знову…

— Дякую!

Здається, я зрозуміла, чого в нього всі дівчата закохані.

Розумний, терплячий, турботливий… Зовнішність, знову ж таки. Тут, мабуть, і я б слину пустила, якби не була по самі вуха в проблемах. Бо, знаєте, з усіма цими загрозами й ризиком як не померти, то потрапити до в’язниці, якось зовсім не до стосунків... 

Та, мушу визнати, ельф мені подобався. Виключно як особистість та викладач.

— Тільки не поспішайте, напій гарячий, — додав ельф з посмішкою, — І намагайтеся не чаклувати найближчим часом, принаймні поки не мине слабкість.

— А як щодо додаткових занять? Якщо чесно, в мене усе зовсім погано з контролем та теорією, — сором’язливо зізналася я, — Я б хотіла розпочати їх якомога скоріше, аби не відставати так сильно…