РОЗДІЛ 5.4

— Тобто... — я важко ковтнула, — Мене могли примусити робити що завгодно?

— Схоже на те.

— І навіть... вкрасти артефакт, котрий ви шукаєте?

Я вже знала, якою буде відповідь, та не могла не спитати.

Ректор мовчки втягнув носом повітря, і я кивнула, гадки не маючи що ще додати.

Виходить, злодію навіть робити нічого не доведеться, аби мене позбутися. Просто підійти достатньо близько, й наказати якось вбитися. Наприклад стрибнути з вежі.

— Артефакт на вашій руці може обмежити його дію, щоб захистити вас, й відразу сповістить мене, якщо вам загрожуватиме небезпека, та це лише тимчасовий захід. Ви маєте розуміти, наскільки небезпечною є ситуація, в якій ви опинилися, й поводитися обачно.

Я ледь не пирхнула.

Та вже розумію, не дурна! На мені ніби пояс з магічною вибухівкою, що може вбити мене будь-якої миті, й хтозна-кого потягне зі мною.

Трясця, ну чому ж мені так не щастить? І що тепер робити? Не можу ж я уникати будь-якого контакту, поки ректор не знайде спосіб позбутися цієї штуки! Чи можу?..

— Можливо... Можливо мені якийсь час не відвідувати заняття? — невпевнено запропонувала я, — Вдати що я хвора, наприклад...

— І дати злочинцю привід щось запідозрити, чудовий план, — кивнув ректор, ніби знущаючись наді мною.

Я спалахнула, кидаючи в його бік осудливий погляд.

— То ви пропонуєте мені просто зробити вигляд, ніби нічого не коїться, і продовжувати відвідувати заняття, мов мені не загрожує смертельна небезпека?!

Так, я була близька до істерики, і я цим не пишалася. Та мене можна було зрозуміти! Це, врешті-решт, мене збиралися убити!

— Зараз це найліпший варіант, — спокійно відповів ректор, — Хай як це для вас важко, вам доведеться займатися усім тим, чим ви займалися донедавна. Останнє, що вам зараз потрібно — це провокувати злочинця. Ви мусите поводитися природно, поки я не знайду спосіб безпечно деактивувати артефакт. Або його власник не видасть себе.

Угу, ще б знати чим саме займалася Арієстель, перш ніж її вбили!

Словом, бути тобі, Агато, живцем. Тебе, звісно, спробують захистити, зроблять усе можливе, але не дивуйся, якщо закінчиш так само, як твоя попередниця.

Звісно, мене це анітрохи не влаштовувало. Та що я могла зробити? Вчепитися в ректора, мов кліщ, на час розслідування?

Не те, щоб це була погана ідея… Та ректор навряд чи схвалить.

В нього ледь не на обличчі написано який він радий, що йому доводиться возитися зі мною. Він вже точно не буде водити мене за руку по всій академії.

Я на це нічого не відповіла, просто тому, що не могла дібрати слів без образ та звинувачень. Розуміла, що все одно нічого цим не досягну, і не хотіла виглядати ще більшою дурепою.

Почувалася я кепсько. І навіть дуже смачний чай з хрумким печивом не міг цьому зарадити.

Зітхнувши, повернула порожню чашку на стіл, й підвелася з крісла, намагаючись не думати про дурний медальйон на моїй шиї, вбивцю, і всі ці сходи, що чекали на мене попереду.

— Якщо це все, я, мабуть піду, — похмуро мовила я, — В мене ще дві лекції попереду, якщо вірити розкладу…

Та піти з гідністю мені не вдалося. Ректор зупинив мене на півдорозі:

— Заждіть, адептко, я маю повернути ілюзію на медальйон.

Трясця, я зовсім забула про те, що ми збиралися його приховати!

Довелося повертатися у крісло, й покірно чекати, поки чоловік зробить усе необхідне. 

Він знов обійшов стіл, й зупинився, тільки цього разу не позаду, а просто переді мною. Довгі пальці ковзнули по прикрасі, котру я найбільше у світі мріяла зірвати з себе, а тоді чоловік зашепотів невідомі слова, повертаючи ілюзію.

Увесь цей час я мовчки дивилася кудись в районі його грудей. А, коли він закінчив, торкнулася шиї і нічого не відчула. Зовсім. Проте точно знала, що проклятий медальйон й досі там. Як і небезпека, котру він в собі приховував.

— Гадаєте я бачила того, хто це зі мною зробив, перш ніж втратила пам’ять? Навряд це можна було зробити таємно, правда? Чому ж я нікому не розповіла?

Я не могла не думати про це.

Відсутність грошової підтримки чи якихось листів від родини, цей брудний “жарт” з довідником, Роттус, медальйон, відвідування забороненої частини бібліотеки… Скільки ж в Арієстель було таємниць? Чи був в неї бодай хтось, кому вона могла довіритися?

— Можливо той, хто надягнув його на вас, скористався підкоренням, щоб заборонити вам розповідати про те, що сталося, — висунув теорію ректор.

Насправді це було логічно. Тож я кивнула.

Та щось мені підказувало, що навіть без цієї заборони їй просто не було кому про це розповісти.

Адже саме такі зазвичай стають жертвами? Самотні, нікому не потрібні одинаки. Бо ніхто не помітить змін у їхній поведінці, не припустить, що щось не так, і не втрутиться. Не захистить.

Чоловік, здавалося, подумав про те ж саме.