РОЗДІЛ 4.4

Чоловіки дивилися на мене, як на якесь дивакувате звірятко. Один з цікавістю, інший втомлено. А я, між іншим, нічого такого не робила! 

Ну вдерлася на підвіконня з тацею, аби поїсти, та не з ногами ж! А те, що пальці облизала… Ну, серветки мені ніхто не видав, а бруднити підручники та одяг не хотілося. Не ходити ж, справді, з липкими руками!

Нарешті ректор вирішив порушити тишу, й спитав:

— Чому ви їсте просто тут?

Я кинула погляд на двері в їдальню, й зітхнула. Дуже хотілося сказати, що завжди видираюся на підвіконня, аби поїсти, бо просто не можу всидіти за столом, як нормальна людина, та щось підказувало, що чоловік такого жарту не оцінить. Тому запхала свій сарказм якнайдалі, знизала плечима, й спокійно пояснила:

— В їдальні не було вільних місць, а їсти хотілося, тож довелося шукати альтернативи.

Що більш цікаво… Чому вони тут?

Коли ректор призначив мені зустріч після першої лекції, я була впевнена, що в мене буде достатньо часу до тієї зустрічі підготуватися. Та чоловіки виглядали так, ніби спеціально шукали мене.

Невже є якісь новини?

Я б радо запитала це вголос, та не знала що за чоловік стоїть поряд з ректором, й не була впевнена, що при ньому варто згадувати про справу. Тож просто чекала, доки мені повідомлять бодай щось.

Та, замість ділитися інформацією, ректор раптом протягнув мені розкриту долоню, й наказав:

— Дайте мені свою руку.

Авжеж, першою реакцією була захисна. Замість виконати вказівку, я притисла руку до грудей, мов налякана дитина в кабінеті для щеплення, й спитала:

— Навіщо?

Може й не варто було дратувати ректора зайвим непослухом, та я вже знала, на що він здатний, й не поспішала знову відчути на собі доторк його сили.

Не те, щоб це якось допомогло, якщо він справді забажає мені щось зробити, звісно.

Погляд ректора потемнішав. Виразно дивлячись на мене, він роздратовано втягнув носом повітря, і я вже була готова до того, що зараз йому урветься терпець, й мене просто смикнуть за кінцівку, не чекаючи згоди, та, зробивши глибокий вдих, чоловік заспокоївся та пояснив:

— Ваша мапа не допоможе вам орієнтуватися на території академії, а нову вам в таку годину ніхто не видасть. Я переналаштую ваш браслет так, щоб він підказував вам шлях. Ви відчуєте, якщо підете в неправильному напрямку — вас потягне у необхідний бік. А тепер, якщо ви дозволите, я волів би не гаяти часу. Перша лекція ось-ось почнеться.

— Так, звісно.

Чомусь після слів ректора мені стало соромно за таку недовіру, й я слухняно простягнула руку, на якій бовтався непроханий “подаруночок” у вигляді магічної прикраси. Проте за діями чоловіка все одно уважно слідкувала й прислухалася до власних відчуттів.

Взявши мою руку, він накрив браслет другою, й зашепотів слова якоюсь незнайомою мовою. З-під пальців чоловіка пробилося ледь помітне золотаве світло, а тоді ніби всоталося у прикрасу. Остання на мить відчутно нагрілася й заспокоїлася. Більше, як не намагалася, я відчути не могла.

А тоді чоловік випустив мене, й відступив на крок під насмішкуватим поглядом незнайомця, що досі лишався осторонь, в ролі спостерігача.

— Кхм… Що ж, тепер я впевнений, що ви не загубитеся. І не забудете про обіцянку зайти до мого кабінету. 

Хотіла б я забути… Та, гадаю, якщо вже ректор так активно шукає моєї компанії, враховуючи, що ця сама компанія його неабияк дратує, на це є вагома причина.

В мене ж лишилося тільки одне питання. Тож, коли чоловіки саме збиралися піти, кинула його ректору просто в спину:

— А як браслет зрозуміє куди мені треба?

Чоловік зупинився, озирнувшись на мене через плече.

— Він прив’язаний до вашого розкладу і моїх особистих побажань, — відповів він, зробивши такий натиск на останньому, що відразу стало зрозуміло: це аби одна конкретна адептка не гуляла по території академії і не шукала неприємностей на свою… Давайте скажемо “голову”.

З одного боку зручно: тепер в мене є магічний навігатор, та з іншого… Навігатор доволі обмеженої дії.

Якщо мені раптом знадобиться кудись, крім їдальні, власної кімнати і занять, доведеться шукати шлях самостійно.

Та дякую вже і на цьому. Принаймні зараз не заблукаю, коли на лекцію вирушатиму. От тільки тацю на місце поверну…

Роззирнулася, а таці вже немає, як і брудного посуду. Дивина…

Цікаво, то ректор постарався, чи може незнайомець? Чи кухонні духи не лише готують, а ще й прибирають?

Та не встигла я цьому як слід здивуватися, як двері їдальні відчинилися, й звідти у бік дверей рушили хвилі учнів.

А це означало лише одне.

Перша лекція ось-ось почнеться.

Браслет спрацював на відмінно. Здавалося, ніби від нього у бік сходів натягнулася невидима нитка: не так сильно, аби дійсно смикнути мене за руку, й когось зачепити, однак достатньо, аби я відчула й зрозуміла куди мені йти. Тож, прихопивши сумку з підручниками та всім необхідним, рушила разом з усіма.