РОЗДІЛ 4.3

Двічі повторювати дівчині не довелося. Варто було відпустити її, як вона кивнула, й дременула геть під тихе пирхання Віларда.

Коли адептка зникла за рогом, друг вже ледь стримував сміх.

— А ти вмієш причарувати, Ранмаре. Що ти їй зробив, що вона так тебе боїться?

— Гадки не маю про що ти, — холодно відповів я. А тоді вирішив нагадати про те, навіщо ми взагалі пішли у цей бік.

— Так-так, звісно… — протягнув він, кидаючи у мій бік якісь дивні задумливі погляди, — Тільки одне питання.

Я зітхнув, здогадуючись, що почуте мені не сподобається. Було в мене таке дивне передчуття. Проте не міг же я заборонити щось Його Величності.

— Як ця твоя адептка знайде аудиторію, і, власне, твій кабінет, за умови, що її позбавили усіх спогадів, а єдина мапа, яку вона має, зачаклована так, щоб плутати напрямок?

Це було слушно. Та я був надто зайнятий, щоб всюди супроводжувати першокурсницю. До того ж, спогади вже навряд до неї повернуться, й їй доведеться якось навчитися жити із цим. Пошук аудиторії та ректорського кабінету, в академії, повній адептів та магістрів, — не таке вже і складне випробування.

Та, коли я про це сказав, Вільярд лише похитав головою, щось бурмочачи про безсердечних слідчих.

— Міг би і пошкодувати бідну дівчину. Вона, як-не-як, твоя адептка.

— І підозрювана, — нагадав я, пропускаючи нас крізь захист.

Останнього Вільярд не заперечив. Та врешті досяг свого. Я засумнівався.

Одне діло — якщо вона просто спросить в когось дорогу, або позичить чийсь довідник. А якщо блукатиме академію, й потрапить в чергову халепу? А якщо спитає не того? Адже вона гадки не має кому в цій академії можна вірити, а з її таланом…

Я заскриготав зубами.

Ніколи не міг терпіти двох речей: коли мною маніпулюють, і коли при цьому мають рацію. На жаль, Вільярду чудово вдавалося як перше, так і друге. Щоб його титуловану Величність…

— Хай йому Безодня… — прошепотів я, розвертаючись у бік їдальні, й усмішка Вільярда стала ширшою.

— Знав, що ти не залишиш леді в халепі, друже!

Аж ляснути по королівській маківці захотілося. Надто він вже був задоволений.

Агата

От знала я, треба було не на мапу цю дурну дивитися, а йти, куди всі йдуть! І треба ж було отак вляпатися? Ніби мало було в ректора підозр щодо моєї персони!

Одне рятує: той незнайомець, ким би він не був, підтвердив, що з моїм довідником щось не так, тож, мабуть, карати за це мене ніхто не буде.

Цікаво, хто це мене так “любить”, що над мапою почаклував? Чи правильніше казати “Арієстель”?

Ніяк не звикну.

Мабуть, все ж мене. Врешті, тепер це моє тіло, отже і особистість моя.

І вороги. Щоб їх підняло і гепнуло!

В розпачі сховала в сумку довідник, від якого виявилося набагато більше шкоди, ніж користі, й пішла вказаним ректором шляхом, сподіваючись, що принаймні встигну поснідати. Як я потім буду шукати свою аудиторію та кабінет ректора з такою мапою, звісно, нікого не хвилювало.

Принаймні з одним мені пощастило: їдальню я справді знайшла. Й запах від їжі йшов просто неймовірний. Тож я вирішила, що перейматимусь іншими проблемами якось потім, після сніданку, й, оминаючи інших учнів, рушила у бік видачі.

Попри наявність магії та кухонних духів, їдальня та їжа виявилися на диво звичайними. Кожен брав собі тацю, тарілки та столові прибори, й самостійно накладав собі те, що хотів.

На вибір була солодка рисова каша з ягодами, яєчня з беконом та тостами, й млинці з сиропом. Ще й кисіль, щоб було чим запити.

Пам’ятаючи про свій вчорашній досвід, я дочекалася своєї черги, й наклала собі усього потрохи. Не відмовилася навіть від кисіля, хай за звичних обставин й віддала б перевагу каві. Та вже чим багаті…

А тоді повернулася у бік столів, шукаючи вільне місце. Адептів, звісно, багато, та має ж воно десь бути?

У цьому плані справи були не дуже. Їдальня нагадувала мурашник. Яблоку було ніде покотитися, не те, що посадити одну безталанну першокурсницю, тобто мене, з повною тацею їжі.

Ну нічого. Може для леді то є велика проблема, та для дівчини з мого світу — не більш ніж маленька незручність.

Здається там, у коридорі, я бачила зручне і доволі широке підвіконня? Сподіваюся його ще ніхто не зайняв?

Як виявилося, таких не знайшлося. Тож я доволі зручно влаштувалася, сівши на підвіконня, й поклавши тацю просто перед собою, а тоді, нарешті, почала снідати.

Так, вчора мене врешті нагодували, але ж це був обід! А вечерю я проспала.

В останньому, звісно, було важко дорікнути комусь, окрім себе. Та хіба від цього менше їсти захочеться?

Отак і вийшло, що я знову перетворилася на дике голодне створіння, котре після їжі ледь тарілки не вилизує. І все б нічого, адже більшість потенційних свідків залишилися по той бік дверей, та, коли я саме злизувала з пальців крапельки сиропу, що випадково потрапили на шкіру, наді мною раптом нависла чиясь тінь, й почулося тихе покашлювання.