РОЗДІЛ 4.2

От вже титулований звідник! Ніби мало мені того, що моя матінка кожну нашу зустріч та листування жаліється, що я ніяк не подарую їй онуків, ще й цей зрадник знущається!

Як на мене, то хай би ця реліквія у Темному морі потонула, все одно від неї сам клопіт.

— Ой, не треба на мене так дивитися. Сам знаєш, не мені тебе до одруження підштовхувати, — примирливо підняв руки Вільярд, що уникав шлюбу не менш активно за мене. Хай і з інших причин, — Краще скажи, чи довго протримається тимчасовий захист, що ти наклав замість духа-охоронця? В останньому листі про це не йшлося.

— Гадки не маю. Якщо з іншосвіту не спробує продертися якась тварюка, може і довго. Але я все одно маю його оновлювати, й, у разі, якщо захисний артефакт не вдасться повернути, нам доведеться обміркувати можливість заміни, аби уникнути неприємних сюрпризів в майбутньому.

Останнє, звісно, не так просто. Інакше ми б не шукали б попередній артефакт.

По всьому світу за всю історію існувало лише декілька десятків обдарованих магів, здатних працювати з магічними каменями. З них дійсно видатних майстрів, здатних створювати нові артефакти необхідного рівня, було лише вісім. Зараз серед живих лишилося три. Один в Північному королівстві, один в Південному, і ще один, чиє місцезнаходження невідоме.

До того ж, артефактори відомі своїми дивацтвами, відчуженим способом життя й складним характером. Змусити бодай одного взятися створити щось на замовлення — майже неможливо. І навіть погрози або купа золота не є вирішальним аргументом.

— Сподіваюся нам вдасться цього уникнути, — з надією проказав Вільярд, підводячи погляд на стелю, — Не хотілося б позбутися академії через старого впертюха.

— Зроблю усе можливе, — більшого я пообіцяти не міг.

Якщо артефакт зберігся, й досі знаходиться в межах королівства, впіймавши злочинця ми зможемо усе виправити. А якщо ні…

Що ж, тоді замість академії з’явиться полігон для тренувань бойових магів.

Перш ніж повернутися до палацу через портал, Вільярд вирішив особисто оглянути місце злочину.

Зала, де зберігався зниклий артефакт, була розташована у самому серці академії, куди потрапити можна було лише через таємний хід в забороненій частині бібліотеки. Словом, це було не те місце, куди можна випадково потрапити, шукаючи підручники.

Після обшуку я особисто відновив знищені системи захисту та магічного сповіщення, на випадок, якщо злодій вирішить повернутися. Ну, й як додатковий захід безпеки, звісно. Врешті, література, розміщена у цій частині бібліотеки, не призначена для очей вразливих та недосвідчених адептів. Доступ до неї надавався виключно викладачам, тобто магістрам, і, з їхнього дозволу, схваленого головою академії, також випускникам, що готуються до дипломної роботи. Звісно, не всім.

В цьому році, за тиждень керівництва мого попередника, дозвіл не було надано нікому.

Поки ми ще були в кабінеті, Вільярд наклав на себе ілюзію, щоб не бентежити адептів та викладачів своєю появою. Хоч у цей час більшість останніх саме вирушала на сніданок, й ризик зустріти когось мінімальний, це було на краще. Зайва увага нам ні до чого.

Однак не встигли ми дійти до бібліотеки, як, вилетівши з-за рогу, йому в груди влетіла адептка. Ще й неабияка, а вже добре знайома мені першокурсниця, що стискала в руках якийсь підручник.

Вільярд відреагував миттєво, піймавши її за талію, й відтоді розглядав з незвичною для нього цікавістю.

Сама ж адептка виглядала здивованою і наляканою. Підвівши погляд на Його Величність, стиха пискнула слова вибачення, а тоді побачила мене і ніби скам’яніла.

— І що ж ви тут робите, адептко? — холодно спитав я, чекаючи на відповідь.

Дівчина боязко відступила від Вільярда, притискаючи до себе довідник для першокурсників, й вкусила губу, винувато ховаючи погляд. А тоді зізналася:

— Я шукала їдальню…

— Їдальня знаходиться в іншому крилі, — спокійно відрізав я, на що адептка дуже правдоподібно розгубилася.

— Але ж на мапі… — пробурмотіла вона, насуплюючись, а тоді раптом почала гортати посібник, й звірятися з мапою академії, котра змінювалася просто в нас на очах.

— Цікаво, — з посмішкою промовив Вільярд, а тоді потягнувся по довідник, — Можна?

Дівчина невпевнено подивилася на мене, а тоді кивнула. Потримавши книгу в руках, Його Величність трохи погортав сторінки, вивчаючи зміст, й підсумував:

— Схоже, над вами хтось пожартував, леді?..

— Арієстель, — зітхнула вона, червоніючи.

Усмішка Вільярда стала трохи ширшою. Почувши ім’я, він нарешті поглянув на руку адептки, й, певно, зрозумів, що перед ним наша підозрювана. А тоді повернув підручник.

— Чари, накладені на нього, не шкідливи, однак я не радив би вам користуватися цим примірником, леді. Краще замінити його, щоб уникнути можливих неприємностей.

Дівчина повільно кивнула, обережно перехоплюючи його пальцями, й кидаючи у бік довідника підозрілі погляди, ніби той був отруйною змією.

— Дякую, я так і зроблю.

Я вирішив, що варто закінчувати цю виставу, й втрутився: