РОЗДІЛ 3.4

На щастя, до ранку жахіття мене більше не турбували. Чи то чарівний підручник на ногу так подіяв, чи то в цілому надто вимоталася, та цього разу мені вдалося поспати по-людськи.

Прокинулася я від того, що з подушки вилізли нові пір’їни, й почали лоскотати мені ніс.

Чхнувши, я почесала носа й перегорнулася на інший бік, сподіваючись, що з цього боку подушка виявиться цілішою. Та куди там! Знову дурні пір’їни залоскотали мені ніс. Й спроба відмахнутися від них нічого не дала. Мені ніби спеціально ними по носу водили!

Я навіть очі відкрила від такого нахабства, а тоді ледь не гепнулася з ліжка. Бо просто на моїй подушці сиділо щось середнє між невеличкою совою і котом: мало голову, кігті та крила першої, та тіло другого. Якщо, звісно, не враховувати довгий рудий хвіст, рясно вкритий пір’ям. Останнім мене, певно, й дражнили, поки очі не відкрила.

— Матінко… — боязко прошепотіла я, не зводячи переляканого погляду з хижого птахозвіра, що, в свою чергу, не зводив з мене своїх великих золотих очей.

— Яка я тобі матінка?! — невдоволено пробурмотіло створіння на диво знайомим голосом, наїжачивши пір’я.

Я здивовано кліпнула. Потім ще раз. На зміну моєму страху прийшло здивування.

— Роттус? — хрипко перепитала я, — Це що, ти?

— А хто ж ще? — пирхнув… дух?

Не впевнена, чи правильно його так називати, враховуючи цілком реальну фізичну форму.

— Ти ж був невидимий! — видихнула я, раптом сідаючи на ліжку, й оглядаючи його тепер вже без остраху. Роттус виявився маленьким рудим грифоном з котячими лапами і золотистим пір’ям.

Хоча, звісно, маленьким він був хіба що для грифона. За розміром ж Роттус був як добре відгодований кіт. І за характером також.

Він саме перебирав кігтистими лапами, псуючи й без того нещасну подушку, тоді по-котячому потягнувся, й відповів:

— Якщо не забула, я казав тобі, що ледь не щез, коли зникла душа справжньої Арієстель, а тоді якимось дивом зачепився за твою. Перед цим я втратив свою фізичну форму, та, завдяки нашому зв’язку, зміг відновити її, харчуючись твоєю магією. Дивна вона в тебе, до речі…

— Тобто “харчуючись моєю магією”? І що ти маєш на увазі, кажучи, що вона дивна?

Роттус стиха пробубонів щось про недосвідчених потраплянок, а тоді пояснив:

— Зазвичай саме власник бере магію в прив’язаного духа, та іноді може нею ділитися. Віддавати надлишки абощо.

— А власнику це не шкодить? — щось мені не сподобалося те, як це звучить.

— Хіба що віддасть забагато. Та не переймайся. Я взяв рівно стільки, скільки можна. Тобі все одно найближчим часом довелося б віддати її мені, бо ти поки що не вмієш нею користуватися. Між іншим, тобі доведеться виправляти це, і якомога швидше. На першому курсі, звісно, навчають усіх азів, але якщо хтось з аристократичного роду не вмітиме навіть банально вивільняти чари, це точно викличе зайві підозри. А тобі краще не виділятися. Тим паче зараз.

З цим було годі й сперечатися. Та була одна проблема.

— А що робити з тобою? — захвилювалась я, — Ти більше не невидимий. Як тебе приховувати від ректора та інших? І, що не менш важливо, чому тебе взагалі треба ховати? Тут не можна тримати прив’язаних духів чи що?

— Можна. Але не раніше останнього курсу. Після здачі спеціального екзамену певним адептам дозволяють виконати прив’язку духа під пильним наглядом викладачів.

— Але чому?

— Бо, нетямуща ти моя, — Роттус виразно змахнув золотавим хвостом, — будь-яка помилка може коштувати магу, до душі котрого виконується прив’язка, його життя. А ще випустити у наш світ якусь кровожерливу химеру, що спричинить ще більше жертв. Тому, навіть якщо маг якимось дивом виживе, на нього чекатиме арешт за порушення законів королівства.

Ой, дідько…

Тобто, навіть якщо ми з ректором знайдемо справжнього злодія, й доведемо, що я непричетна до крадіжки, але хтось дізнається про це диво у пір’ях, мене все одно кинуть за ґрати?!

— Та не бійся, я вправно ховаюся. Мене так просто не знайдуть. Навіть новий ректор. Головне, що спогадів про ритуал прив’язки ти не маєш, отже ані він, ані інший менталіст про це не дізнається!

— Але ж ти щойно мені про це розповів, і тепер це можна дізнатися з моїх спогадів!

Від розпачу хотілося кричати у подушку.

Це було схоже на якийсь жахливий сон, в якому, щойно я вирішую, що гірше вже точно не буде, як виявляється що буде, ще й як!

І навіщо цій Арієстель взагалі було робити щось настільки небезпечне, особливо враховуючи перспективу арешту?!

— А мені звідки знати? Нас, духів, знаєш, зазвичай взагалі не питають, чи хочемо ми цієї прив’язки, й мотивами не діляться! От якби ти отримала доступ до спогадів справжньої Арієстель, то, можливо, дізналася б… А щодо спогадів не турбуйся. Навряд хтось вдруге копирсатиметься в твоїй голові. Це, знаєш, не дуже сприяє здоровому глузду.

Я важко зітхнула, щиро не розуміючи за що мені таке покарання, і що з цим усім тепер робити. Не приховувати ж Роттуса до віку? Рано чи пізно хтось все одно помітить, а тоді…