РОЗДІЛ 2.4

На щастя, моєму шлунку набридло це знущання не менше за мене, й проігнорувати таке звернення ректор вже не зміг. Він дещо здивовано звів догори брову і запитав:

— Коли ви востаннє їли?

Ще б знати! В своєму тілі їла вчора. Сніданок, так вже вийшло, пропустила, бо на роботу поспішала. А в цьому… Хто його зна?

Враховуючи те, що бідну дівчину ледь не з ліжка витягнули і на допит притягнули, поки кімнату обшукували, відповідь буде такою самою. І це в кращому випадку.

За відчуттями — цілу вічність! Бо голодна, як вовк! І це я ще применшую!

Чоловік важко зітхнув. По обличчю бачила, що для нього це зайвий клопіт, та все ж, до його честі, не залишив мене голодною. Ворухнув пальцями, й начаклував мені на столі миску гарячого супу та хліб.

Так би відразу!

Від голоду та неймовірного запаху рот відразу наповнився слиною, й, перш ніж ректор встиг пояснити, що це усе, що лишилося з обіду, й більшого він мені запропонувати не може, вже взяла в руки ложку та вгризлася в хрумке гаряче тісто, ледь не застогнавши від задоволення.

Уявляю, як дико це виглядало для чоловіка. Навряд він колись бачив в цьому світі леді, що кидається на їжу, мов зголоднілий пес, без серветки на колінах і сервування столу. Та яка вже тепер різниця?

Сукня вже в крихтах, обличчя, мабуть, теж, та суп такий смачний, що мене це зовсім не хвилює!

М-м-м… Картопелька просто тане у роті… А м’яско таке ніжне-ніжне… І грибочки… Смакота! А можна мені ще? Мабуть ні, доведеться чекати вечері… Але, якщо тут завжди так годують, то я страждаю не дарма!

Коли на дні лишається трохи юшки, беру залишки хліба, й старанно вимакую, намагаючись нічого не лишити. Чого добру пропадати? Тим паче з тим, які тут всі забудькуваті, вечері я можу не дочекатися…

Спостерігаючи за цією картиною, ректор ніяково кахикнув і відвернувся.

Сорому я не відчувала, ані на крихту. Проте нарешті наїлася і задоволено відкинулася на стільці.

І не треба так на мене дивитися! Нічого бідну потраплянку голодом морити!

— Якщо ви закінчили, є ще дещо, що ми маємо обсудити.

— Так, звісно, — погодилася я, мимоволі прикриваючи очі. Щось мене розморило… Який же смачний суп…

Ранмар де-Арк

Я не міг повірити своїм очам.

Мало того, що леді, аристократка, накинулася на миску супу, як нежить на свіжі тельбухи, ще й примудрилася заснути просто посеред розмови! Сидячі!

І як на це реагувати?

Спробував добудитися — та куди там! “Леді” засопіла ще дужче, насупилася крізь сон, ще й відмахнулася від мене, ніби від якоїсь мухи!

Після ще двох спроб я нарешті змирився з тим, що з моєї адептки зараз не буде жодної користі, й за допомогою чарів переклав її на ліжко, відчуваючи себе якоюсь нянькою. Ніби замало мені обов’язків ректора!

Чи треба казати, що навіть після такої маніпуляції дівчина не прокинулася? Тільки носа смішно крізь сон почесала, й, обійнявши подушку, перегорнулася на інший бік. Темні кучері розсипалися по простирадлу, відкривши шию.

А я, взагалі-то, планував перевірити, чи немає на ній інших діючих артефактів.

Це, звісно, можна було б зробити й поки вона спить, однак дівчина все ж була аристократкою, ще й моєю адепткою. Вже сам факт мого знаходження в її кімнаті, сплячої та беззахисної, без свідків, ставив під загрозу її честь в очах суспільства.

Брати собі когось за дружину, тим паче дівчисько, підозрюване у злочині проти академії, я не збирався, тож зробив єдине, що мав для уникнення такої долі — забрався геть порталом.

Та навіть пізніше, сидячи в кабінеті й перебираючи папери зі звітами, повертався думками до дивної дівчини, зовсім не схожої на леді.

Ні, такого я раніше не бачив. І навряд колись побачу знов.

Роботи було багато. З розкраданням бюджету життя в гуртожитку академії ледь можна було назвати стерпним: стіни багато років не бачили ремонту, більша частина меблів трималася на чесному слові, а в води з-під крану було два температурних режими: холодна і крижана. На їжі теж економили, та принаймні продукти були придатні до вживання, та й кухонні духи знали своє діло. Ніхто з них з власної чи чужої волі не став труїти дітей.

А щодо навчання… З цим, звісно, було значно гірше: старі накопичувачі, що вже не могли вмістити в собі й половину закладеного заряду, дешеві або зіпсовані інгредієнти для зіль та настоянок, виведені з ладу артефакти… І це лише початок списку.

Усе це треба було негайно знищити, полагодити й замінити. Й в жодному разі не допускати адептів до роботи з ними!

Впіймати б колишнього ректора, й змусити практикуватися з усім цим добром! Там би і страта не знадобилася. Та паскудник вже дуже далеко. Не здивуюся, якщо подався у далекі землі з усім награбованим добром.

Як досі ніхто з учнів не вбився — велика загадка.

Якщо захисний артефакт охоронявся так само, як робилося усе в цій академії, не дивно, що його вкрали. От тільки хто і навіщо?