РОЗДІЛ 2.3

Він не набрехав, не минуло і хвилини, як посеред моєї кімнати нізвідки з’явився магічний вихор, ніби хтось відчинив вікно серед бурі. А тоді я побачила ректора.

На ньому і досі був той самий синій, вишитий золотом піджак. Щоправда розстібнутий. Й, як виявилося, попелясте волосся мага місцями стирчало, ніби він неодноразово проводив по ньому пальцями. Та й в цілому вигляд чоловік мав більш втомлений і роздратований, ніж під час мого першого допиту.

Його погляд ковзнув кімнатою, на мить зупинився на купі одягу і підручників, що я залишила зваленою в кутку кімнати під час імпровізованого обшуку, а тоді сконцентрувався на мені.

— І що мені з вами робити?

Треба казати, що мені це питання ну зовсім не сподобалося?

Будь я в іншій ситуації, не такою залежною від прихильності одного страхітливого могутнього мага, сказала б, що було б непогано для початку нагодувати. Ні, ну справді! Вже майже сонце сховалося, а в мене ані крихти в роті! Я що, повітрям маю харчуватися?

Та ректор поки що єдиний, хто щось робить задля мого порятунку, хай це і не його кінцева ціль, тож можна і почекати. Колись же вони мають згадати, що юні дівчата ще й їсти мають?

— Можна дещо спитати? — обережно звернулася до нього я.

— Крім цього? — насмішливо перепитав він.

Я чесно намагалася стримати роздратований погляд, та це було надто складно, особливо враховуючи порожній шлунок.

На щастя, спопеляти на місці мене за це ніхто не став.

— Гаразд, питайте вже, — дозволив маг.

З чого б почати?

Коли мені принесуть поїсти? Що це за світ такий? Що це за місце? Потраплянки тут — звичайна справа, чи таких, як я, спалюють на вогнищі? Чому я розумію місцеву мову? Чи це нормально, що в моїй кімнаті живе якесь невидиме створіння?

На жаль, більшу частину питань я озвучити не могла. Принаймні не тут і не зараз. Тож почала з найочевиднішого:

— У чому мене звинувачують?

Врешті, він вже знав, що я не маю спогадів про минулу ніч. Тож моя цікавість не мала викликати зайвих питань.

Однак, замість відповіді, чоловік якийсь час мовчки вивчав мене уважним поглядом, а тоді раптом наблизився на крок, змусивши ледь не втиснутися у ліжко, на котрому я і досі сиділа. Грозові очі спалахнули небезпечним вогнем, а в мене, як на зло, під рукою навіть підручника з побутових чарів не виявилося!

— Перш ніж я відповім, ви теж маєте дати мені відповідь, адептко... Ви збираєтесь втекти?

Судомно ковтаю, міркуючи про те, що це, взагалі-то, не така вже і погана ідея. Якщо не враховувати те, що я не маю ані грошей, ані куди піти, ані мінімальних знань про цей світ.

Та про це ж ніхто не знає.

— Чому ви так вирішили? — боязко питаю я.

Тоді чоловік кидає багатозначний погляд у бік гармидеру, що я нещодавно зчинила, й зводить догори одну брову.

Ну гаразд, мабуть з його боку це дійсно виглядає підозріло. Та мені з усіма цими новинами і невидимими духами було якось не до наведення ладу! До того ж, на мені і досі цей клятий браслет для відстежування, котрий він одягнув на мене. Не знімається. Я вже перевіряла.

— Я зовсім не намагалася втекти! Лише дещо шукала.

Ректор трохи схилив голову, розглядаючи мене, як якесь жалюгідне звірятко, й, певно, міркував, чи не помилився, врятувавши мене від в’язниці.

— І що саме ви сподівалися знайти, враховуючи, що я особисто проводив обшук вашої кімнати сьогодні вранці?

І от що на це відповісти? Що я сама не знаю?

Звучить не краще, ніж безлад в моїй кімнаті.

— Я намагалася згадати бодай щось. Шукала якісь записи чи щось підозріле… Але нічого не знайшла! 

Якщо, звісно, не враховувати невидимого та не надто ввічливого духа.

В мене були певні сумніви щодо того, чи варто приховувати його існування від ректора. Дізнається — точно добра не буде. Та що як і чесність мені на руку не зіграє?

Не знаю, чи він мені повірив. Відверто кажучи, цей чоловік взагалі не був схожий на схильного вірити бодай комусь. Та, замість нових звинувачень, він присів на краєчок моєї тумби, й схрестив руки на грудях, а тоді почав розповідати:

— З серця академії вкрали могутній артефакт, що зберігає в собі духа-охоронця. При цьому обійшли захист девятого рівня, й залишили на місці злочину ваш магічний відбиток. Не здогадуєтеся, хто це міг бути?

— Якби знала, хіба сиділа зараз у цьому, як підозрювана? — не витримуючи, тицяю ректорові його браслет майже у носа. А тоді роблю глибокий вдих, й вибачаюся: — Перепрошую. Як ви знаєте, в мене був важкий день. Важко тримати себе в руках, коли знаходишся під підозрою у незрозуміло чому і нічого не пам’ятаєш.

Й цілий день сидиш без їжі! — подумки додала я, — Боже, та навіть у в’язниці мене, мабуть, вже бодай хлібом з водою нагодували! Нелюди!

Чоловік гмикнув, та не заперечив.

— Щодо вашої втрати пам’яті. Гадаю, до цього може бути причетний справжній винуватець. Той, хто прагнув підставити вас, викравши артефакт.