РОЗДІЛ 2.2

Агата

Я сиділа на ліжку, проклинаючи цей дурний світ з дурними магами і богами, що коять бозна-що!

Минуло вже декілька годин відтоді, як на моєму зап’ястку опинився магічний браслет, що дозволяв ректору відслідковувати і обмежувати мене на будь-якій відстані, після чого мене закрили, здається, тепер вже у моїй кімнаті, й веліли чекати.

Чого чекати і скільки, звісно, ніхто не пояснив. Як не витрачали час на пояснення після того, як дізналися, що я не маю спогадів і зеленого поняття про те, що, на їхню думку, накоїла. Тож мені лишалося тільки спробувати пошукати відповіді в кімнаті цієї Арієстель, в тіло якої мене так невдало занесло.

Першим ділом перетрусила постіль та одяг, зазирнула в кожну книгу, текст котрих чомусь розуміла, в пошуках якихось листів або особистого щоденника. Марно. Якщо щось таке і було, то надійно приховано або знищено.

Простукала дерев’яний стіл, шафу, підлогу і стіни, зазирнула в кожну щілину, навіть в невеликий, проте чистий санвузол, та не знайшла геть нічого підозрілого, й, геть знесилена, гепнулася на ліжко. 

Від стресу, а може й часу, страшенно хотілося їсти. Про це, до речі, теж ніхто не потурбувався, бо нічого їстівного я в кімнаті не знайшла. А навіщо? Зачинили в кімнаті замість підземелля — то будь вдячна і мовчи. Не заважай дорослим чарівникам шукати докази твоєї провини.

Голод посилював роздратування та тривожні думки.

Чи могла я щось пропустити? Під ліжком дивилася, під столом теж. У шафі та усюди, де могло бути подвійне дно, наче перевірила.

Можливо, було б простіше, якби я знала що шукати. Та, з іншого боку, напевно, варто радіти тому, що я нічого не знайшла. Навряд втрата спогадів врятує мене від в’язниці.

Спати не хотілося, тож мій погляд ковзав кімнатою, поки не зупинився на вікні. Там, за склом, кружляли великі пухнасті пластівці снігу, вкриваючи землю, дерева та вулички міста білим килимом.

Принаймні зима у цьому світі була гарною. Гірський пейзаж та купа гарних будиночків з кам’яними вуличками навіювали думки про Карпати або Швейцарію. А ще Різдво, котре я так і не встигла зустріти вдома. А я, між іншим, навіть ялинку купила, й прикраси в інтернет-магазині обрала…

Напевно, дивно перейматися через такі дрібниці, коли потрапила до іншого світу, й ледь-ледь уникнула ув’язнення, ще й не зрозуміло чи надовго.

Той Гном, мабуть, так просто не заспокоїться. Он як до останнього горлал. Та й інші теж задоволеними не виглядали…

З усіх єдиним, хто дійсно намагався розібратися в ситуації, був ректор. Та навіть він не викликав в мені спокою та довіри. Словом, покластися я могла хіба що на себе, та навіть з мене такий собі помічник: світу не знаю, про дівчину, в чиє тіло потрапила, теж, чаклувати… Не знаю чи вмію, проте, не навчена, не ризикну. Не вистачало ще випадково вбитися, або кімнату підпалити.

Мої думки перебило тихе кахикання з іншого боку кімнати:

— Аби підпалити щось, треба володіти вогняною магією, дурне дівчисько. А в тобі її немає.

Від несподіванки я миттю підхопилася з ліжка, й заозиралася на всі боки, намагаючись розгледіти непроханого гостя, однак кімната здавалася порожньою. Не враховуючи, звісно, мене.

Та мені ж не здалося! Хтось тут був і говорив до мене!

— Хто це? Покажися! — я не змогла вигадати нічого ліпшого, ніж перехопити обома руками якийсь товстий підручник. Така собі зброя, звісно, але принаймні важкенька.

Мій невидимий співрозмовник цього, звісно, не оцінив. Образився.

— Вона б ще палицею розмахувати почала, дурепа! Це ж треба: на духа з підручником! Та ще й з яким! З побутових чарів! Тьху!

Я здивовано закліпала, проте підручник не відпустила. А дух тим часом продовжував бурмотіти:

— І ще одне: зранку ректор особисто тут все обшукав, тож навіть не намагайся тут щось знайти! Тільки гармидер зчинила! Жодної поваги до чужої власності!

— Як це чужої? — перепитала я, — Хіба це не моя кімната?

Звертатися до когось, кого не бачиш, доволі дивно. Ніби і маєш кудись дивитися, а погляд по всій кімнаті ковзає. Та дивний дух був першим і поки що єдиним, з ким я могла поговорити, і, можливо, дізнатися щось важливе.

— Звісно, що не твоя! — зневажливо пирхнув він, — Ти можеш виглядати, як Арієстель, ходити і говорити, як вона, проте з саламандри дракона не зробиш!

Мені забракло повітря. Невже мене розкрили?

— Звідки ти?..

— Звідти! Я тобі не якийсь простенький дух! Я… — гордо повідомив він, та раптом запнувся, не закінчивши думку, — Я, насправді, маю піти. Скоро сюди повернеться новий ректор, і заради нас обох, тобі краще не патякати про мене!

І, не кажучи більше ані слова, він зник. Чи принаймні я так думала, бо перевірити, звісно, не могла.

Знову залишившись сама, я зітхнула, й поклала підручник з побутових чарів поруч з собою.

Тільки якогось духа мені в кімнаті не вистачало! Ще і такого, що ховається від ректора і знає мою таємницю. Ніби мало мені неприємностей…