РОЗДІЛ 1.2

— Та в одному ви маєте рацію… — задумливо продовжував він, підводячись з місця.

Мені це відразу не сподобалося. Напружилася, відчуваючи, як магічне коло утримує мене всередині, ніби розуміло моє бажання втекти.

Агов, ми ж щойно зійшлися на тому, що він неправий! І куди це він йде? Матінко, тільки б не сюди!

Однак моїх молитов ніхто не чув. Чарівник наближався просто до мене: повільно, впевнено, як хижак, що підкрадається до жертви.

— Немає жодної потреби турбувати менталістів, — мовив він, стягуючи з рук темні, як ніч, перчатки, — Як ректор цієї академії і менталіст восьмого рівня, я особисто перевірю слова адептки.

Чоловік зупинився у якомусь кроці від мене, тож я нарешті змогла розглянути його як слід.

Зблизька він здавався ще привабливішим: високий, міцний, з широкими плечима і вольовим підборіддям. Ніс, щоправда, мав трохи кривий, ніби його колись давно ламали, однак це навіть прикрашало чарівника, робило мужнішим.

Як на мене, виглядав ректор якось надто молодо. Та хтозна, чи відповідала його зовнішність справжньому віку? Наскільки я могла судити з фентезійних романів, йому могло бути як тридцять років, так і усі триста.

В якусь мить він упіймав мій погляд, й посміхнувся, ніби почув мої думки.

Не встигла я навіть пискнути, як його пальці торкнулися моїх скронь, й по тілу почало розливатися дивне тепло, ніби від хмільного напою. Кінцівки швидко ставали ватними й неслухняними, та якимось дивом я продовжувала стояти, й навіть не похитнулася. А ще не могла втримати жодної думки. Здавалося, ніби моє тіло десь далеко-далеко. І розум теж.

А тоді раптом пальці чарівника зникли. І це дивне мариво теж. Я знову була при собі, й контролювала власні кінцівки. Щоправда зрушити з чарівного кола й досі не могла. Та й усвідомлення того, на що здатна магія чоловіка, що стояв переді мною, не додавало мені спокою. Серце калатало, мов після марафону.

— Адептка не збрехала. Вона не має спогадів про минулу ніч, — промовив він, дивлячись мені просто в очі, а я боялась навіть вдихнути. І байдуже, що він щойно підтвердив мої слова перед присутніми! Зараз я воліла б бути якомога далі від нього і його жахаючої сили.

— Але це нічого не змінює! — не збирався заспокоюватися гном, — Відсутність спогадів не відмінить тих доказів, що ми знайшли! Ми не можемо зняти з неї усі звинувачення лише тому, що вона не може їх підтвердити!

Я стиснула кулаки, й подарувала обвинувачу такий самий недобрий погляд, якими він обдаровував мене від самого початку. 

Та що з ним не так? Цей старигань просто мріє, аби мене кинули до в’язниці! Або гірше…

— Це так, — погодився менталіст, вбиваючи цвяхи в труну моєї надії.

Ось тобі й маєш! Тільки потрапила в магічний світ, як той вже прагне мене позбутися! Найкоротша історія потряплянки у світі!

Нажаханий розум підкидав страшні картини мого найближчого майбутнього. Страта, ув’язнення, тортури… І раптом стало так шкода себе.

Адже я нічого поганого не зробила!

Дідько, та я навіть в рідному світі ніяких законів не порушувала! Ніколи не давала хабаря, й не переходила дорогу на червоний або в недозволеному місці! Одного разу навіть повернулася до магазину, помітивши, що мені дали більше решти, ніж мали!

Ну чому це трапилося саме зі мною?..

Від усього цього хотілося плакати гіркими сльозами, та хіба цим справі допоможеш?

Агов, ви, великі сили, що закинули мене до цього світу! Мене зараз вбивати будуть, а ви і оком не змигнете? Ви взагалі совість маєте?

Відповіді я, звісно, не чекала. Кому яке діло до простої смертної? Це, мабуть, в місцевих богів такі забави: закинути когось в інший світ, в тіло якогось приреченого, й дивитися, як той страждає! Ніби сітком подивитися!

Та вона і не знадобилася, бо у мою долю знову втрутився менталіст.

Зробивши два кроки, він нарешті перевів погляд на інших присутніх, та додав:

— Тому адептка де-Рамблер залишиться під підозрою, й допомагатиме у розслідуванні, доки ми не знайдемо справжнього винуватця, або докази того, що його не існує.

Як ви вже, напевно, здогадалися, невдоволення присутніх після такої заяви тільки посилилося. Ельфійка з молодим Гендальфом наполягали на тому, що потенційній злочинниці не місце в академії, що тримати мене тут небезпечно і так далі і тому подібне. А гном… Гном притримувався думки, що на час розслідування мене можна і у в’язниці потримати. Якщо знайдуть докази, що помилилися — випустять… Колись.

От тільки мене цей варіант взагалі не влаштовує! Бачила я, які вони зацікавлені в моєму виправданні! Заарештують і забудуть, а я у підземеллі пилом до скону припадатиму!

Ні-ні-ні, якщо вже вирішується моя доля, я маю брати справу у власні руки! Що там від мене треба? Десь підписатися? Я згодна!

— Я не згоден! —  гном так розхвилювався, що рясно почервонів і почав бризкати слиною. Я аж зраділа, що сидить він доволі далеко — принаймні до мене ця гидота не долетить, — А якщо вона втече чи вчинить інший злочин? Хто за нею слідкуватиме? Хто надасть гарантію…