Агата
Якби мене спитали, чи хочу я кинути своє життя, дім, роботу, й переміститися до магічного світу, я б сказала “Дідька лисого!”. Я тільки влаштувалася, жити по-людськи почала, кредит за житло виплатила… Майже.
Та, на жаль, моєї думки ніхто не питав.
— Леді Арієстель де-Рамблер, чи визнаєте ви свою провину? — громовицею пролунав наді мною підсилений в десятки раз чоловічий голос.
Він належав якомусь сивому гному, одягненому у щось середнє між мантією та мундиром, з довгою густою бородою, зібраною ближче донизу металевим кільцем, й товстими суворими бровами. Він, як і інші присутні, не зводив з мене чіпкого похмурого погляду.
Ну от, бачите? Нічого доброго. Тільки потрапила в інший світ, і вже по самі вуха у неприємностях! А я взагалі ніяка не Арі… Як там її? Язика зламати можна! Невже не можна було обрати нормальне ім’я?
І що це взагалі? Суд? Допит?
Так відразу і не скажеш.
Не поспішаючи з відповіддю, розглядаю кімнату та її мешканців, намагаючись зрозуміти хто вони.
Притягнули мене в якусь простору залу з високою склепінчастою стелею, натертою до блиску кам’яною підлогою та вітражними вікнами, з яких відкривався чарівний краєвид на засніжені гори. Деінде біля стін розташовувалися великі книжкові шафи і дерев’яні столи з лавками. Щось середнє між кабінетом і бібліотекою. Чи може аудиторією?
Крім недружньо налаштованого стариганя-гнома, тут було ще п’ятеро. Якийсь маг у довгій темній мантії, схожий на молодого Гендальфа, що не випускав з рук довгого чорного пера. Струнка спокійна жінка з темно-синім волоссям, одягнена в блакитну мантію. Приваблива ельфійка в ошатній сукні з довгим білявим волоссям, чий вираз обличчя можна було порівняти хіба що з королевою, котра потрапила у хлів. Ще один ельф, з блискучим червоним волоссям, на заздрість усім моделям з реклами шампуню. І… Якийсь високий чоловік з темним волоссям, на диво звичайною зачіскою, ледь помітною щетиною та хижими очима кольору грозового неба. Одягнений незнайомець був у синій мундир з золотою ниткою, з-під якого виглядав комір білої сорочки.
На відміну від інших присутніх, він був цілком схожий на звичайну людину, а на його губах грала ледь помітна усмішка, що особисто в мене не викликала ані краплі довіри.
Незнайомець сидів в самому центрі стола, виготовленого у формі півмісяця — точнісінько навпроти мене. Не враховуючи, звісно, що мені особисто сісти ніхто не пропонував.
— Ми чекаємо на відповідь, — м’яко нагадує він.
Голос незнайомця приємний. Аж занадто, як на суддю. Чи ким він там є?
Він складав враження типового спокусника, впевненого у собі, й схильного маніпулювати усіма навколо. Одним словом — хижак. А значить особа потенційно небезпечна.
Я таких уникаю… Віднедавна.
І що відповісти?
Мовчатиму — краще цим не зроблю. А якщо скажу щось не те… Що ж, я ще хотіла пожити. І бажано не у в’язниці. Тож треба добре обміркувати що і як казатиму перед цим імпровізованим судом.
— На жаль, я не можу відповісти на ваше питання, — обережно почала я, навмисне уникаючи будь-яких звернень.
Після моєї короткої промови, присутні почали невдоволено перешіптуватися. Усі, крім власника грозових очей, чия увага була повністю прикута до мене.
— І чому це?
Я не поспішаю з відповіддю, ковтаючи слину, й подумки проклинаючи сутність, що затягнула мене до цього світу.
Зізнатися, що я — насправді не я, не знаючи, як тут ставляться до потраплянок, надто ризиковано. Ще закриють у божевільні, вирішать дослідити, або ще гірше — просто вб’ють.
Ні. Такого нам не треба.
Залишається тільки одне… Це, звісно, теж ризиковано, однак нічого кращого я зараз не вигадаю.
Набираю в груди повітря, й розігрую єдину карту, яка в мене є.
— Бо я втратила спогади.
Зізнання частково правдиве. Якщо, звісно, не враховувати те, що спогадів власниці цього тіла я ніколи не мала. Той, хто закинув мене сюди, про це не потурбувався.
Добре хоч мову якимось чином розуміла.
Якщо раніше присутні обурювалися пошепки, то після моєї заяви в залі здійнявся неабиякий галас. Вони перекрикували одне одного, вказуючи на мене пальцями
— Яке нахабство!
— Вона бреше!
— Ніби ми маємо у це повірити!
— Я вимагаю магічної перевірки! Покличте менталістів!
— Тиша.
Одного слова від чоловіка у синьому мундирі виявилося достатньо, щоб усі замовкли. Хоч і не виглядали задоволеними.
Особисто я нарахувала як мінімум чотири недобрі погляди, котрі інші кинули на нього. Схоже його достатньо боялися і поважали, аби не заперечувати, проте не надто любили. Мабуть теж відчували загрозу.
Не звертаючи на них жодної уваги, він задумливо підпер голову рукою.
— То ви кажете, що нічого не пам’ятаєте? — оманливо м’яким тоном запитав він.