Крок третій

Захар Колода, утримуваний під вартою за підозрою у чотирикратному вбивстві, мирно спав у своєму КПЗ.

Прокуратура звинувачувала його у тому, що він зґвалтував і полишив життя чотирьох молодих жінок та дівчат, віком від 35 до 16 років. Насправді, жертв було набагато більше. Про це не знав навіть той слимак-адвокат, кого винайняли «високі друзі» Колоди задля захисту у суді. Але не це гріло душу і викликало задоволену усмішку на тонких губах.

Одна з його жертв була досі жива. Маленька восьмирічна дівчинка. Колода не встиг навіть пальцем її торкнутися. Лише заманив до своєї машини і відвіз до схованки, маючи намір повернутися пізніше і закінчити те, що почав.

Коли дівчинка збагнула, що привітний усміхнений дядечко у великій чорній машині везе її зовсім не до дому, вона почала хвилюватися й плакати. Дядечко її не заспокоював. Він навіть не намагався забрати в неї телефона, яким дівчинка хотіла зателефонувати до батьків. Лише дивився на неї і усміхався лагідною усмішкою. Зв’язку не було, дзвінок не проходив. Дверцята машини були надійно заблоковані. Всередину салону не проникав жоден звук, і так само не покидав його. Коли машина зупинилася в якомусь районі, де були самі високі сірі паркани, дівчинка спробувала втекти. Дядечко швидко її наздогнав і боляче вдарив. Він все ще усміхався, коли легко підхопив її і поніс кудись вглиб великої недобудови, схожої на скелет майбутнього будинку. Десь там, серед лабіринту однакових коридорів була облаштована його схованка. Проста порожня кімната із забраним глухим склом вікном, голим матрацом на підлозі і важкими металевими дверями.

Дядечко залишив дівчинку там, в тій кімнаті, наказавши, що, нажаль, має поїхати у справах, але неодмінно скоро повернеться.

Але, Колода так і не повернувся. Він дійсно мав поїхати у справах свого тренувального клубу, де займалися боксери та бійці змішаних єдиноборств. Рутинне подовження орендної угоди. Вже повертаючись з нотаріальної контори, він нетерпляче поспішав на своє особливе побачення, коли його було заарештовано. Якісь не в міру прискіпливі слідчі з прокуратури нарили достатньо улік для формальної доказової бази і отримали ордер. Принаймні, так розповідав слимак-адвокатик. Колоду ледь не вивертало від бажання схопити довбешку того худорлявого педика та скрутити курячу шию. Але, йому наказали співпрацювати. Він, з його незвичними талантами, був потрібен «високим друзям». І слимак-адвокатик мав виправдати його перед очима суспільства.

Може, так воно було й найкраще. Майже ніхто не знав про маленьку восьмирічну дівчинку, зачинену у порожній кам’яній кімнаті, в надрах недобудованого хмарочосу на околиці міста. З того моменту, як Колода полишив її у тій бетонній коробці, пройшло три дні. Часом він бавився, уявляючи, як дівчинка повільно вмирає від голоду та зневоднення.

Раптом, щось втрутилося у сон чоловіка. Він стривожився і випав зі сну, наче пес, що вчуяв небезпеку. Відкривши очі, Колода вслухався в темряву, все більше упевнюючись, що в камері він більше не один.

Чоловік швидко сів на шконці. Рух видався плавним і граційним, наче у звіра, що налаштувався на атаку. У дальньої стіни камери, на межі розсіяного світла з заґратованого віконця, гострі очі розгледіли химерний силует.

– Та-а-ак, – тихо і вкрадливо мовив Колода, – вийди-но, друже. Ходи на світло.

Фігура зробила крок. Це виявився кремезний чолов’яга, потасканого вигляду. Спутане волосся, щетина, практичний, але давно не свіжий одяг.

– Нащо ти тут?

Запитання було поставлене без тіні страху, лише з цікавістю. Це трохи спантеличило Максима. Із такою реакцією він стикався вперше. Багато хто із навіжених не виказували страху аж доки їм не доводилося заглянути в очі безодні, але отака незворушність при появі людини з темряви…це було незвично.

– Скажи мені, де вона, і покінчимо із цим.

– Сказати тобі? – вигнув брову Колода, – нащо це мені?

– Ти все одно все мені покажеш.

Максим стрімко наблизився, тримаючи зоровий контакт із Колодою, обертаючи на нього свій клятий дар, і…сам зазирнув у чорні провалля.

У камері пролунав тихий сміх убивці.

– Отже, ти месник, друже… Прийшов за відповідями, в надії покарати зло. Врятувати невинне життя. Прийшов, заплативши страшну ціну.

Відстороненою Максим відчув, як Колода встав зі шконки і наблизився впритул, не відриваючи своїх чорних очей.

– Але ти не врахував того, що пітьма подарувала свій цілунок не тобі одному…

Цівки диму проникали у свідомість Максима, занурювалися у самі глибини, відшукуючи там найтемніші спогади й емоції…Підступно ріжучі по найболючіших місцях…

…липкий страх невизначеності…

…жахаюча лють бою…

…втома й очікування смерті…

…жорстока радість від нищення ворогів…

…безжальна жертва, що він приніс темряві…куплена перепустка, аби самому пройти по темних стежках…і дістатися камери із вбивцею…

Колода тяг закляклого чолов’ягу до межі світла і щільної тіні.

– Дякую за перепустку звідси, – приємно усміхнувся він, не відпускаючи Максима поглядом, - можливо, я, навіть, встигну на своє маленьке побачення…

Тіні вирували і біснувалися, простягаючи примарні пути назустріч новій жертві.

В душі Максима клекотав вир емоцій. Кожен новий спогад вивертав темний бік його натури, викликаючи гнів, образу, відчай. Аж поки який спогад не зачепився за інший…потім ще за один…і ще…

…жарти і підбадьорюючі голоси побратимів…

…гордість від погляду на пошматований але живий жовто-блакитний стяг…

…солодка радість від повернення додому…

За крок до межі, терези врівноважились, і безодня відступила. Максим переніс вагу тіла на праву ногу, перехопив руку Колоди на больовий і вчварив того обличчям в стіну.

– Що ж, – промовив Максим, розминаючи плечі, – тоді вирішимо по старинці.

Він налетів на вбивцю у тісному просторі камери, наносячи удари: один, другий, третій!.. Аж поки, Колода не зібрався до купи, виставив блок і вдарив у відповідь…