Крок другий

Максим проїхав чи не пів-міста своїм стареньким «фордом». Заїхавши у глиб старого району одноповерхових будівель, він припарковав машину біля нічим не виразного кам’яного будинку. У тому домі давно ніхто не жив. Вікна вирячилися на вулицю битими шибками, в порожніх кімнатах валялися уламки меблів і різне сміття. Лише безхатьки та всюдисущі щури іноді заглядали до покинутої оселі.

Максим спустився до підвалу. Вийнявши зі схованки потужну електричну лампочку, він вкрутив її просто до патрона, що звисав зі стелі на шнурі. Різке безжальне світло затопило маленьке приміщення,  освітивши підвал, не досягнув лише самого віддаленого кутку. Там досі клубився морок, і тіні струмилися наче течії темної ріки.

Максим підійшов до межі світла й темряви. Простягши руку, він занурив її у тінь, і, щось намацавши, із силою потяг на себе. Тіні не хотіли віддавати здобич. Максиму довелося докласти зусиль, аби подолати спротив примарних пут і витягти на світло чоловіка у діловому костюмі.

Щойно він опинився під надійним захистом електричної лампочки, чоловік прийшов до тями і заволав дурним голосом:

– Ти шо, бляха, ох*єл?! Ти што сєбє позволіл, убогій?!

Раптом, він збагнув, що вже не знаходиться у паркінгу офісного хмарочоса. Він трохи здивовано озирнувся по голих кам’яних стінах і знову перевів погляд на Максима.

– Ти що, йолопе, викрав мене?! Гдє я знаходжуся??! Ти мені вколов якусь гадость? Отвечай, бляха!!

Максим, без замаху, коротко і сильно вдарив чоловіка у костюмі по губах. Голова того сіпнулася на шиї, в бік бризнула юшка крові.

– Скільки ж гидоти у тебе в роті, – зауважив Максим. Кулак звично озвався глухим знайомим відчуттями від контакту з чужою плоттю. Кісточки давно обросли мозолями та старими шрамами. 

Чоловік у костюмі стулив писок. Він зло подивився на Максима, заново оцінюючи своє становище. На легкий подив Макса, з його очей швидко йшла первинна паніка, натомість поверталася зарозуміла впевненість.

– Гаразд, – мовив той, – давай домовлятися. Ти, може, не знаєш…

– Я знаю, хто ти, – обірвав того Максим. І це було фактом. Саме тому чоловік у костюмі і перебував зараз у маленькому підвалі занедбаної будівлі.

 Чоловік у костюмі, на ім’я Артем Нечипайло, мав ліцензію адвоката і працював сам на себе. Його ім’я не надто часто з’являлося на шпальтах новинних ресурсів, бо він сам волів не світитися зайвим разом. Здебільшого пане Нечипайло співпрацював із мафіозними структурами міста, спеціалізуючись на «відмазуванні» від покарання всіляких покидьків, здатних заплатити за його послуги. Пане Нечипайло був майстром своєї справи. Крутячи законом та людськими вадами, він здобув відомість у певних колах, як людина, здатна витягти із зали суду прилюдного дітовбивцю.

– Тоді, – обережно зауважив Нечипайло, – ти знаєш, хто мене кришує.

– Вони тобі не допоможуть.

Максим говорив спокійно, цілком буденно, і цей тон спричинив Нечипайло більший дискомфорт аніж холодна кам’яна підлога та груба стіна за спиною.

– Насправді, – мовив Максим, – мені потрібен не ти. А твій клієнт.

– Х-хто? – не зрозумів Нечипайло, а потім очі його розширилися від моторошної здогадки, – Ні!! Не слід тобі цього робити! Ти гадки не маєш, які люди стоять за ним! Не розумієш, у що вплутуєсся!..

Голос адвоката не був загрозливим, навпаки. Скоріше, він переконував, чи ледь не вмовляв похмурого здоровила, що присів навпочіпки проти нього.

– Ти все мені покажеш, – таким саме буденним тоном запевнив його Максим. Він ривком наблизився, здійняв Нечипайло з підлоги та підвів обличчя того до свого погляду. Адвокат заглянув йому в очі і скрикнув: в порожніх очницях здоровила зіяла тьма. Паростки тіней виривалися з безодні, наче витки диму, й тяглися до свідомості Артема Нечипайла, проникаючи всередину, витягуючи з глибин кожне темне бажання, думку та вчинок. «Зору» Максима відкрився цілий калейдоскоп чужої пам’яті та відчуттів…

…хабарі продажним суддям…

…угоди з бандитами…

…підкуп та залякування свідків…

…кокаїнові вечірки із обдовбаними неповнолітніми хвойдами…

…куплене свідоцтво інваліда для виїзду за кордон на початку 2022-го…

…реєстрація підставного фонду для збору коштів, що йшли в общак братви і до власної кишені…

…підроблені заповіти…

…брехня родині…

…збір компромату на власну дружину на випадок розлучення…

Максим наче стояв у центрі звалища, і навколо височіли хиткі гори брухту. Від побічного погляду гори сипалися, сміття сходило лавинами, загрожуючи поховати Максима під собою…Аж, нарешті, він знайшов те, що так сподівався тут знайти…

…Артем Нечипайло сидить за простим металевим столом. Навпроти нього сидить кремезний поголений налисо чоловік із кайданками на руках. Його клієнт. Артему страшно знаходитися віч-на-віч із цим чоловіком. Він намагається це приховувати, але через легку іронічну усмішку клієнта, здогадується, що тому прекрасно видно страх адвоката. Клієнт поводиться чемно і ввічливо, що жахливим чином контрастує із змістом його зізнання адвокату. Про чотирикратні вбивства молодих дівчат. Ця інформація становить адвокатську таємницю і ніколи не буде оприлюднена. Артему Нечипайло страшно. Йому страшно захищати цього чоловіка у суді. Не тільки тому, що як не впорається із задачею, то буде покараний…а ще й тому, що як впорається, то звільнений клієнт може завітати до порогу його власного будинку…

 Максиму вдалось вихопити декілька найважливіших деталей з цього спогаду, і насилу розірвати ставший надто міцним зв’язок. Він відвернувся і ледь стримав нудоту, що підкотила до горла.

Оговтавшись, Максим глянув на Нечипайло. Той лежав на підлозі ганчірною лялькою, мокрий від поту та сліз. Щойно, він бачив себе голим, майже препарованим…і побачене ввергло його у шок. Максиму було байдуже.

Він знову грубо здійняв Нечипайла, притяг до межі світла й темряви у дальньому куту підвалу, і змусив стати на ноги. Темрява за спиною адвоката стрепенулася й ожила. Примарні пути потяглися до волосся, шиї та плеч чоловіка, намагаючись затягти того глибше. Нечипайло відчув той надприродній потяг й побілів від жаху. Його затрусило мов у лихоманці, вирячені очі дивилися просто на Максима… До поту й тремору додалася сеча, заливши штани й підлогу під його ногами.