Крок перший

По лобовому склу повз тарган. Здоровезний, рудий, огидний. Він ляпнувся звідкись зверху, з легким стукотом вдарившись о скло, і прикував до себе погляд Максима.

Секунду чи дві, тарган просто сидів на місці і лише рухав своїми довгими вусами. Потім побіг, швидко перебираючи шістьма лапами. Це був, дійсно, величезний екземпляр. Максим із хворобливою цікавістю розглядав майже механічну роботу його кінцівок, що рухалися під дряблим черевом, хітинові щелепи під головою, краєчки розтріпаних крил…

Комаха намагалася швидко перебігти у темне місце, проте лапи із шпичастими зачіпками ковзали по гладкій поверхні, і тарган лише буксував на місці. Якби він дістався шару пилу і застарілого бруду на склі, то швидко втік би до затишної темряви. Але просто зараз тарган копирсався посередині витертої до блиску області, опинившись під косим проминем електричної лампи та допитливим поглядом Максима.

Чоловік спостерігав за комахою секунд десять, потім повільно потягся до ричажку склоомивачу під кермом. Тугий струм хімічної рідини вдарив просто поряд, забризкавши таргана і огорнувши того білою піною. Комаха одразу заклякла, конвульсивно помахуючи в повітрі однією лапою. Потвора конала, але Максим знав, наскільки живучі такі істоти. Наступним рухом пальця він запустив двірники. З тихим тріском хітинового панциру таргана розмазало по лобовому склі, залишивши брудну смужку, яка ставала все більш тонкою, поки не зникла, стерта гумовою насадкою.

Маленька розвага закінчилася, і Максим повернувся до споглядання паркінгу.

Низька бетонна стеля із проржавілими трубами вентиляції. Неживе біле світло, що, де-не-де миготіло спорадичними спалахами. Потріскана бетонна підлога з жовтою розміткою. І купа темних кутків, в один з яких Максим загнав свого старенького «форда».

Він чекав вже понад трьох годин. Спокійно і терпляче чекав на одну конкретну людину, точно знаючи, що стріне її тут і сьогодні. Годинник на панелі приладів показував 21:34, і офісні поверхи на горі вже мали б спорожніти. Автомобілів значно поменшало за цей час, але сірий лискучий «лексус» досі стояв на своєму звичному місці…

Гучно ляснули розхитані стулки ліфту, впускаючи до паркінгу гучний голос:

– Да, апеляція уже подана! Виграємо ще нємного врємєні. Да в рот я їх імєл з іхнімі доказами!

Максим вибрався з темного салону своєї автівки і тихенько прикрив дверцята. Він рушив за чоловіком у діловому костюмі, який щойно вийшов з ліфту, розмовляючи по телефону.

– Я розумію, що це буде нєлєгко! Зіграємо на правах чєловєка! Так!!

Чоловік у костюмі, коротко розсміявся. Він ніс в одній руці шкіряний дипломат, притискаючи плечем мобільник до вуха, поки іншою копирсався у кишені, намацуючи ключі.

Максим точно знав траєкторію руху чоловіка в костюмі. Від ліфту – направо, вздовж кутастих опорних колон, до паркомісця у другому ряду. Крок за кроком він наздоганяв свою ціль.

– Нє, етот сракоголовий по-харошему не берьот! Я намагався. Доведеться тобі посилать до нього своіх биков, да!

«Війна вже років п’ять, як закінчилася, а деякі індивіди досі не визначилися, мовою чи «язиком» їм розмовляти» – мимохідь подумалось Максиму.

 Вони йшли один за одним, перетинаючи смуги білого світла та чорних тіней. Коли до «лексуса» залишалося кроків двадцять, чоловік у костюмі відчув сторонню присутність. Розвернувшись майже впритул, він втупився на Максима недобрим поглядом, із виразом обличчя: «Тобі ще чого треба?!».

Не промовивши ані слова, Максим штовхнув чоловіка у груди. Від подиву та сили поштовху, той мимоволі зробив крок назад, ступив у тінь і…зник.