Епілог

Рання весна нарешті прикрасила місто, яке повільно оговтувалося від пережитих подій. Маги несли варту, контролюючи хитке перемир'я, яке змогли встановити новий очільник культу Рун і новий глава Саміту відьом — Дріас.
Життя поверталося в норму, у звичну буденність, прикрашену ніжним вишневим цвітом і ледь відчутним ароматом перших квітів.
Ілая сиділа на підвіконні кімнати гуртожитку. Після довгого відновлення в лазареті вона нарешті змогла повернутися до навчання, і це її тішило. В ще більше Фрею, яка нарешті знову могла забігати до неї на посиденьки між побаченням з Джином.
Сніпі й Вітік ще довго повчали її за дурість і необдумані вчинки. Однак вона бачила гордість у їхніх очах, тому просто мовчки слухала — та й не було сил сперечатися.
Вона здригнулася, відчувши теплі руки на плечах і те, як по спині табуном побігли мурашки. Маківку обпік поцілунок, і посмішка осяяла її обличчя.
— І тобі доброго ранку, — сказала вона, повернувшись до Рена обличчям і взявши його в обійми.
Він посміхнувся по-котячому й поспішно поцілував її, знаючи, що два суворі хранителі старих правил і цінностей будь-якої миті можуть виставити його за двері.
Після тих подій у їхньому житті багато що змінилося. Вони стали іншими — живішими, сміливішими у своєму коханні. Без усіх цих таємниць, зникнень і заборон вони нарешті могли просто жити й насолоджуватися власним життям.
І вони були вдячні одне одному і всьому світові за те, що одного дня чорний кіт перебіг йому дорогу, що зрадника було викрито, що гордість програла коханню, а кордони, які малювали для них і які малювали вони самі, були стерті.
І без них вони тихо вчилися жити своє життя, міцно тримаючись за руки.