52

Культ Рун мав забагато людей, які швидко обрали їхній бік. Терези хитнулися на їхню сторону, і вони відтісняли неочікувано малий супротив Саміту.

Рен, зціпивши зуби, бився, однак розумів, що так вони довго не протягнуть.

Його очі раз у раз зривалися в небо, туди, де не так давно зникла постать Ілаї.

Він боявся за неї.

Занадто сильно ця дівчинка прагнула допомогти, забувши про себе.

«Лиш би з нею все було гаразд», — думав він, відбиваючи чергову атаку.

— Перестань тільки відбиватися! — гаркнув поруч Дріас, змітаючи чергового суперника.

— Я не хочу завдати комусь болю, — відрізав Рен.

— А вони тобі хочуть! — прохрипів Дріас, прикриваючи йому спину.

Було видно, що, незважаючи на все, відьмак уже втомився. Зціпивши зуби, він прикликав чергову руну.

Рен не кликав рун.

Не хотів битися цією дарованою Культом силою.

Однак якщо іншого вибору не буде, він зробить це.

Раптом він побачив Елеонор.

Вона повільно вийшла на вулицю з будівлі, обвела все таким самим цупким поглядом, як і завжди, і на хвилину заплющила очі.

Потім усміхнулася. Наче в нікуди.

А наступної секунди світ посипався, мов карти.

Люди падали на землю, осліплені.

У вухах дзвеніло від різкого звуку вибуху.

Саміт обвалився громадою каміння.

Навколо творилося справжнє пекло.

Деякі уламки поховали під собою людей, інші намагалися прийти до тями.

Дідові пішаки, підживлені темною силою, що наче гниль роз'їдала їх зсередини, отямилися першими.

Елеонор ніде не було.

І Рен зрозумів, що вона зробила заради них.

Яку жертву віддала, щоб вони змогли вистояти.

І він не міг дозволити її жертві стати марною.

Упавши на коліна, скорчившись у конвульсіях болю, Рен будив...

Будив усі свої сили.

Задихався.

Відчував у роті смак заліза від прикушеного язика.

Чув, як десь поруч виє від усвідомлення всього цього його безстрашний кузен.

Коли він піднявся на ноги, то єдине, що побачив, — зацікавлений погляд діда.

— Що ж він з тобою зробив?.. — відчуваючи тягар власної вини, прошепотів Дріас.

Рен криво усміхнувся, сунувши вперед.

Він відчував, що жоден удар більше не завдає йому шкоди.

Відмахнувшись рукою, він побачив, як одне із заклять саме злітає з кінчиків пальців, укладаючи замертво кількох людей Культу Рун.

На його голову сипалися прокляття.

Але йому було не звикати.

— То значить, ти не посоромився  використати мою силу у своїх цілях, — усміхнувся дід.

Його нові ручні маріонетки миттєво виросли поруч із ним, стаючи на захист.

— А ти не побоявся зробити з рідного онука експеримент. То подивися, чим він скінчиться, — сказав Рен.

Його тіло прийняло бойову стійку.

Він потягнув силу із землі, відчуваючи, як руни задоволено насичуються.

Тепер він занадто добре знав ціну, яку платив дід за цю силу.

І Рен проклинав ту частинку в собі, яка забирала його життя і життя відьми, що могла б просто спокійно жити.

Він сипав на ворогів вогняними кулями, льодовими стрілами, змушував їх завмирати, коли на їхні тіла падав град каміння.

Руни давали йому можливість зупиняти їх, зникати просто перед самим носом, проходити крізь них, забираючи із собою їхні серця, які робили останні удари в його руках.

Терези хитнулися в інший бік.

— Що ж, я майже не шкодую про те, що зробив, — сказав дід, коли Рен став прямо перед ним. — Шкодую лише про те, що не встиг зробити з тебе подібного.

Його рука вказала на тіло зламаної маріонетки.

А потім у бік Рена полетіли удари.

Занадто сильні.

Занадто сильні для старого чоловіка.

— Але ти ж не думав, що я залишу себе беззахисним, Рене? — усміхнувся божевільною посмішкою дід.

Вони зчепилися, наче два скажені пси.

Від них нажахано відскакували люди, які вже перестали боротися і начерешті почали боятись.

І саме тоді на горизонті з'явилося підкріплення.

Маги.

А попереду них летіла юна відьма, палаючи енергією так яскраво, ніби сама стала живою зіркою.