51

Ілая відчувала, як сила обпікає її. Дихання було уривчастим, і силова хвиля, яку вона випустила, не полегшила її стану.

Політ спершу обрадував, коли холодне повітря рвучко різонуло по обличчю. Посмішка розпливлася на губах. Хмари манили закутатися у свою вологу прохолоду.

Вона підвела очі вище — туди, де за хмарами і десятками кілометрів простору вирувала космічна енергія, манили до себе зірки.

Поглинати такі об'єми енергії було небезпечно. Природа ділилася своєю силою, але водночас манила повернути назад, забравши тебе разом зі своїм даром.

На мить вона підлетіла вище, коли очі, сповнені сили, побачили міріади зірок, що танцювали, миготіли, закручувалися для неї у вирі.

«Цікаво, як це — опинитися біля них, пролітати між ними?..»

Думка промайнула, а свідомість затуманилася ще сильніше.

І єдине, що існувало зараз, — це зірки і сила. Сила, яка тягнула її туди.

Легені боляче стиснулися. Повітря катастрофічно не вистачало, але вона підбиралася ближче.

І раптом, наче грім у голові, виринуло обличчя. Розріз очей. Посмішка. Губи, які цілували її, шепотіли її ім'я.

Рен...

Вона зморгнула, намагаючись прогнати видіння.

Але воно не зникало.

Навпаки, вона чітко почала бачити картину поля бою, осипані стіни Саміту...

Свідомість нахлинула на неї градом, наче зриваючи маску обману.

Вона згадала, хто вона і чому тут.

Мітла понесла її нижче і вперед. Легені розслаблено нарешті знову почали вдихати придатний для життя кисень.

У голові залишилася єдина думка:

«Вона вища за це. Вона зможе».

Ілая летіла туди, де за стінами цитаделі засідав Конгрес магів.

Їхня тактична бойова одиниця, яка зазвичай рідко втручалася у буденне життя відьом і відьмаків, за винятком хіба що шлюбів і воєн.

Її поява привернула чимало уваги.

Вирвала присутніх із якоїсь занадто нудної буденності.

Десятки голодних очей молодих магів упилися в її сповнену сили постать. Жадібно задивлялися на те, чим не могли заволодіти.

Ілая усміхнулася, відчуваючи зараз повну владу над магами, які повільно намагалися наблизитися до неї.

— Гар-р...

Голосно клацнувши зубами біля руки юного мага, який спробував доторкнутися до неї, вона розсміялася.

Маг відстрибнув, ошелешений подібною поведінкою.

З цитаделі поспішно виходили досвідчені маги. Одним лише поглядом розриваючи натовп зівак, вони наближалися до відьми.

Їхні погляди були здивованими, сповненими німого питання.

Життя навчило їх оцінювати обстановку мовчки, швидко, без зайвих слів.

Тихі команди розлетілися в різні боки. Маги швидко збиралися в групи, вирушаючи на підтримку Саміту.

— Не згори, дівчинко, — звернувся до неї один із магів, укотре нагадавши про небезпеку, на яку вона себе наражала.

— Я тут не для того, щоб згоріти, а щоб спалити.

Її слова розрізали тишу, обпікаючи.

Привели до тями тих юнаків, для яких відьмочка була лише силою, яка могла дістатися їм у комплекті з дружиною.

Вони раптом побачили перед собою відьму у всій її справжній красі.

Небезпечну.

Різку.

Уперту.

Потужну.

А злі відьми ще й не думають — діють на самих інстинктах.

І вона не могла зараз думати.

Десь там, на полі бою, її чекав темноокий відьмак.

І вона вже неслася до нього, ведучи за собою таку необхідну допомогу.