50

Елеонор увійшла бліда. Стіни Саміту дрібно трусилися, загрозливо обіцяючи обвалитися на голови тих небагатьох присутніх, що залишалися всередині.

— Треба викликати магів, інакше ми їх не згасимо, — Елеонор закусила губу, і я бачила, що вона боялася, що й це не допоможе.

Серце пропустило кілька ударів. Рен був десь там, у самому пеклі, зрадник клану. Його не помилують...

Чітка думка обпекла голову, проганяючи страх.

Вона не могла дозволити йому загинути. Не так. Ніколи.

Руки діяли швидше за голову. Незважаючи на спроби її зупинити, Ілая вже стрімко йшла в бік одного з коридорів.

Облога їй була не страшна...

Вона відчувала, як усередині прокидається спляча сила. Та сама, яка так приємно гріла душу, дозволяючи собі витікати.

Ілая глибоко вдихнула, зупиняючись, простягаючись усією душею до потоків сили, що були навколо. Вона вбирала її доти, поки Елеонор ошелешено не скрикнула.

— Ти згориш... — перелякано сказала стара відьма.

— Я спалю їх, — просичала Ілая, яка з останніх сил зберігала свідомість.

Відьма — магніт для сили. Має власну і позичає чужу, накопичує, носить у собі доти, поки потрібно. Але кожна ваза має межі. Ілая була на своїй.

Вона знала, як зараз виглядає збоку. Знала і боялася, що якщо втратить над собою контроль, то сила знайде вихід без її свідомості, знищуючи на своєму шляху все і всіх без розбору.

Та зараз це не лякало.

— Дитино, — лагідно покликала Елеонор, привертаючи увагу дівчини. — Не таким повинно було бути твоє життя. Не ти повинна була стати розмінною монетою в цих іграх. Не дай їм насолодитися твоєю смертю.

Ілая кивнула, наче в цьому клубку сили досі залишався розум, і Елеонор полегшено видихнула.

Вона впорається. Вона зможе.

Так заспокоювала себе Елеонор, проводжаючи поглядом юну дівчину, яка ризикнула рятувати всіх.

Стіна тріснула, осипаючись рівною аркою перед Ілаєю, наче її витесав у камені вправний майстер.

Елеонор подумки благала всі вищі сили про те, щоб дитина впоралася, відчуваючи, як починають дрібно тремтіти її руки.

Однак вона — Голова Саміту, і не сховається за спинами своїх друзів.

Вона вдихнула, черпаючи силу подібно до Ілаї. Відчуваючи давно забуте тепло, відчуваючи, що старече тіло не може втримувати багато, натужно тріщить, погрожуючи розсипатися пилом.

Але вона готова заплатити цю жертву.

Її життя буде хорошою ціною, якщо допоможе їм усім врятуватися.

Вона повільно пішла за Ілаєю, і тонкі нитки енергії повільно тягнулися за нею.

Зараз вона спробує схилити терези успіху на їхній бік.

Ілая знесла кілька рядів татуйованих чистою енергією.

Абсолютно білі, сяючі від переповнюючої дівчину сили очі забігали в пошуках знайомого обличчя.

Вона шукала чорноволосого відьмака, який перебував у такому ж шаленому куражі, як і його обраниця.

Елеонор гордовито подивилася на молоде покоління, якому була готова залишити цей світ.

Дріас — її названий син, її гордість, її сила — бився поруч із Реном.

Ілая, прорвавши ряди, злетіла в повітря на мітлі, відстрілюючись згустками сили в тих, хто намагався її переслідувати.

Елеонор усміхнулася, відчуваючи полегшення.

Дріас, який її помітив, захитав головою. Страх промайнув у його очах, але вона вже прийняла рішення.

На її обличчі з'явилася лагідна посмішка, яку вона завжди дарувала своєму синові.

І наступної секунди її тіло розлетілося...

Шалена енергетична хвиля від вибуху сколихнула всіх.

Стіни Саміту почали осипатися.

Відьми й відьмаки попадали на землю — оглушені, осліплені.

Ціною власного життя вона дала можливість отримати підмогу. Врятуватися.

Найстрашніше, найнебезпечніше закляття, яке лише могла створити відьма, якого гидувалися навіть під час воєн, вона використала з чистим серцем, сповненим радості.

Нехай ці діти живуть...