49

Рен прокинувся в незнайомій кімнаті. Тіло ломило, однак він доклав зусиль і підвівся. Поруч із ним, сидячи на підлозі так, що лише голова торкалася ліжка, дрімала Ілая. Бліда, з припухлими від сліз повіками, які миттєво змусили Рена пошкодувати про свої необдумані дії. Вона ніколи не повинна плакати, і він більше не стане причиною її сліз.

Залишилося зовсім трохи, і вони зможуть жити спокійно. Насолоджуватися своєю юністю, життям і одне одним.

Відьма поворухнулася, повіки затріпотіли, і очі повільно відкрилися. Сонний погляд ковзнув по його обличчю без упізнавання, і лише коли в голові нарешті сформувалася думка, вона підскочила, кидаючись Рену в обійми.

Хоча від них він був готовий розсипатися на шматочки, і йому коштувало чималих зусиль стриматися й не застогнати, його обличчя освітлювала дурнувата посмішка, а в грудях панував спокій. Той самий, якого йому не вистачало майже все життя.

— Ти живий, — прошепотіла вона, гладячи його.

І він танув у її руках, втрачав розум, губився.

Поки вона вдивлялася в його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи все з ним гаразд, він сказав усе, що хотів, торкнувшись її в палкому поцілунку, який розбивав сум і тугу тих днів, що вони провели нарізно. Стирав страх одне за одного, зігрівав їхні серця і заліковував рани.

— Я перепрошую, що заважаю, — усміхаючись, сказав Дріас, отримавши від Рена геть не радісний погляд. — Будеш мене пропалювати очима, коли все заспокоїться, а поки що, дорогий братику, пора.

Рен кивнув, підводячись із ліжка. Стискаючи руку Ілаї, наче вона була якорем, який тримав його, не даючи загубитися в цьому злому світі. І вона трималася за нього так само міцно.

Поруч із Дріасом було спокійніше. Будинок Зореслави якимось чином зміг захистити їх від людини чи людей, які переслідували їх. Однак навіть удень летіти над столицею їм було трохи лячно.

— Як думаєте, вони справді загубилися? — спитала Ілая.

— Думаю, що швидше не ризикнули, — усміхнувся Рен.

— Тобто? — здивувалася Ілая.

— До будинку Зореслави зі злим умислом хіба що геть божевільний підсунеться. Бачиш он того суворого й грізного відьмака? — ткнув він пальцем у спину Дріаса.

Дочекавшись схвального кивка від Ілаї, Рен продовжив:

— Так от, його єдиною слабкістю є ця трохи дивакувата відьма, на кілька років старша за нього, яка ніяк не хоче здатися під натиском його вічних залицянь. А він, своєю чергою, не готовий дозволити, щоб із нею щось трапилося.

— Я бачу, любов до чудних дівчат у вас у крові, — хихикнув Сніпі.

Тієї ж миті в повітрі пролунав радісний сміх Рена.

— Певно, — відповів відьмак, згадуючи, як перші кілька днів після знайомства з Ілаєю не міг прийти до тями. І не лише через кохання, яке хвилею накотило на нього, а й через усвідомлення, що замість спокійного сімейного життя на нього чекає вічний політ на мітлах наввипередки з проблемами.

Саміт чекав на них. Коли Дріас зв'язався з ним, усі подробиці вони не знали та й не хотіли знати. Вони втомилися розкопувати таємниці своїх сімей і зараз просто хотіли віддати все в руки дорослих — тих, хто справді міг щось зробити.

Глава Саміту радісно й лагідно усміхнулася їм. У її очах горіла гордість за молоде покоління, яке колись стане частиною Саміту. Вона в цьому не сумнівалася.

Поки вони повільно розбиралися з усім, що здобули для них двоє звичайних дітей, стіни Саміту сколихнулися.

— От же старий перець, — вилаялася Елеонор.

Дріас понятливо хмикнув.

— Не так уже й хочеться втрачати владу, — сказав він Рену.

Рен кивнув кузену й подивився на Ілаю, яка налякано притиснулася до нього.

— Сиди тут і нікуди не виходь. Я скоро повернуся.

— Не йди. Або забери мене з собою.

— Досить. Ти вже достатньо зробила, щоб спокутати провину свого роду. Війна не для тебе.

І він став поруч із кузеном.

Ні. Поруч із братом.

Тим самим, якого йому так сильно не вистачало довгі роки.

Глава клану Рун стояв зі своїми людьми, оточивши Саміт. Безголові маріонетки — зараз вони виглядали саме так. Таємниця, знайдена в його щоденнику, змусила Рена важко зітхнути. Манія величі з'їла останні звивини старого.

— Їх не вдасться врятувати, — гірко сказав Дріас. — Але вдасться врятувати інших. Тих, котрі ще не стали жертвами.

Однак клан — це не окремі люди.

Поруч із покірними маріонетками, яких заклеймив старий, забравши в них розум і перетворивши на сліпих бездумних ляльок, якими міг керувати, стояли їхні рідні. Ті, хто просто був поруч. Ті, хто підтримував, бо так прийнято. Бо вони сім'я. Усі разом.

Елеонор повільно вийшла на поріг. Її командирський тон різко розрізав повітря.

— Стільки років я здогадувалася, що ворог близько, та не думала, що ним станеш ти, — сказала вона Чену.

Він поморщився і нічого не відповів.

Її голос, підсилений магією, пролунав над натовпом:

— Слухайте всі! Я, владою, наданою мені, знімаю главу клану Рун з посади та позбавляю його всієї влади.

— Ти не маєш права! — крикнув хтось із натовпу, готовий за найменшим наказом атакувати Саміт.

— Вас обманюють. Вас тримають за дурнів. Подивіться, що він робить із вами, із вашими дітьми. Він сколотив армію, виснажуючи вас, роблячи сильнішими лише для того, щоб перетворити на ляльок, які стануть його військом для підкорення світу.

— Ти брешеш! — знову крик, який підхопили інші голоси.

— Відьми, які зникали, — його рук справа. Рівно шість відьом, як і глав гілок вашого культу. Подивіться на них. Хіба вони не змінилися останнім часом? — звернулася Елеонор до натовпу.

Люди замовкли й почали озиратися. Глави гілок культу стояли без емоцій, мовчки, навіть не кліпаючи.

— Досить дурних балачок. Зітріть їх із лиця землі, — тихо скомандував Чен.

Його маріонетки миттєво кинулися в бій під ошелешені погляди інших.

Клан, видресируваний його руками, повільно рушив уперед. Ідучи проти тих, кого ще вчора називали друзями.

Повітря сповнилося криками, що закликали до бою.