48

Декілька днів Ілая мовчки сиділа у кімнаті, думаючи над почутим від матері. Дні змішались, час проковтнув її у власних думках, збиваючи з ліку.
— І що робитимеш? — спитав Сніпі, дивлячись зеленими очима просто в душу.
— Я піду у Саміт, — тихо відповіла Ілая.
— Три дні.
— Так, залишилось три дні, але у мене більше немає часу чекати. Я і так втратила дні, які можуть коштувати життя. Моя сім’я, мій рід… ми розпочали це. Через мовчання мами почалось те саме, що і багато років тому, і я покладу цьому край.
— Це небезпечно, — знову спробував докричатись до її свідомості Сніпі.
— Так. І тому я не збираюсь іти за межі маєтку без страховки, — усміхнулась вона.
— Що ми будемо робити? — спитав Сніпі.
— Ти збирай силу, скільки зможеш. Лишнім не буде. А я підготуюсь як зможу.
Вона повільно рушила в сусідню кімнату, де у майже мертвому і неспокійному сні забулася її втомлена і виснажена мати. Вона не прокидалась уже кілька днів.
Ілая поправила ковдру, погладила волосся, яке починало сріблитись сивиною, поцілувала ніжно у щоку людину, яка була готова пожертвувати всім заради неї — заради її життя.
Мовчки залишивши вказівки домовій, яка була поруч з мамою все її життя, Ілая рушила до своєї кімнати.
Скотивши поспіхом килим, який захищав від холоду, Ілая сіла на підлогу і вивела розтопленим воском кілька символів. Наелектризоване волосся піднялось у повітря, пронизане її силою, очі засяяли.
Сніпі, з-під примружених повік, дивився, як маленька дівчинка, що колись підібрала його, зараз творила чари. Вона стала відьмою у всій своїй красі і суті, а коли відьма відчуває, що робити, думок у голові вже нема.
Свічка повільно тліла у її руках, губи Ілаї рухались, промовляючи замовляння. Повітря згусло, напружилось і ніби тріснуло.
На підлозі поруч з відьмою з’явився маленький чоловічок: знайомі очі-кнопочки, ніс картоплинкою, лагідна усмішка.
— Пташечко, — усміхнувся він з радістю і гордістю, роздивляючись господиню.
— І я рада бачити тебе, Вітік, — лагідно відповіла Ілая, погладивши домовика по голові.
Маленькі ручки вхопили її за руку, і домовий легенько поцілував її.
Ілая почервоніла, опустивши очі.
— Ну тебе, — вирвавши руку, сказала відьмочка.
Сніпі фиркнув, однак зрадів, побачивши домовика, до якого вже встиг звикнути за кілька місяців.
— Привіт, блохастий, — усміхнувся Вітік.
— От противний, — одразу образився Сніпі.
— Обміняєтесь компліментами іншим разом, а зараз пора рухатись, — сказала вона. Мотузочки ляльковода натягнулись різко, вони бриніли, готові будь-якої миті розірватись, і вона чекала, коли ця мить настане.
— Що робимо, пташко? — зібравшись, спитав Вітік.
— Я лечу у Саміт, до голови. Потрібно діяти на випередження, часу нема. Ви підете зі мною — з вами обома більше шансів.
— Нас мало, — скривився Сніпі. — Досвіду не вистачає… якби ти була трохи старша…
Він відверто починав переживати — не за себе, а за відьмочку, і це його злило.
— Я не одна. У мене є ви.
Невеличка сумка на її спині, мітла в руці і готовність в очах.
— Вирушаємо з першими сутінками. Чим більша темрява — тим менше очей нас бачитимуть.
— От би зараз той набридливий тут був… — мрійливо згадав Сніпі.
Згадка про Рена змусила Ілаю посміхнутись і переконатись, що вона все робить правильно. Вони діють заодно, розплітаючи ті тенета брехні, які стягнули їм шиї.
— Скоро буде, — сказала вона. — Дуже скоро.
Щойно ніч почала вступати у свої права, повільно огортаючи світ темрявою, а зима почала сипати пухнастим снігом, з вікна кімнати обережно висунулась відьма. Вона тримала мітлу, міцно стиснувши палицю, на якій розмістились чорний кіт і домовий. Поруч з ним, з неприкритим страхом, сидів домовик.
Очі відьми горіли в очікуванні пригоди і в самій маленькій частинці страху. Ніч проковтнула їх, дихаючи в спину морозним зимовим повітрям.
Летіти було важко: дих перехоплювало від холодного вітру, що обпікав легені. Очі майже нічого не бачили, бо сніг летів прямо в обличчя. Сніпі бурчав щось про те, що безголові відьми за роки існування так і не навчилися створювати нормальні умови для подорожі. Вітік летів мовчки, час від часу тремтячи — більше від страху і паніки, особливо коли Ілая різко робила кульбіти, оминаючи особливо великі хмари, що виростали на шляху.
Коли попереду вже виднілись вогні столиці, повз мітлу пронеслись сяючі кульові блискавки.
— Під час снігопаду блискавки не літають, — розхвилювався Вітік.
Коли пролетіло ще зо три, Сніпі весь скрючився, вигинаючи спину дугою.
— Бо це не блискавки, а електричні кулі. Хтось дуже не хоче, щоб ми приземлились.
— Переб’ється, — усміхнулась Ілая, роздивляючись знайомий будиночок із вивіскою.
Вона прикрила очі, видихаючи слова в нічну тишу, вплітаючи у кожну букву силу, відчуваючи, як раптово стає тепло від енергії, яка розливається по тілі і повільно вислизає з нього.
І раптом повз них пролетіли вони. Вітік розкрив рота, шоковано спостерігаючи, як у небі пролітає він. Сніпі хихикнув, з гордістю дивлячись на свою відьму.
— Ілюзія, — пояснила домовому Ілая і різко направила мітлу вниз.
Засніжене подвір’я Зореслави було тихим. Вона не була впевнена, що за ними не слідкують, але щиро хотіла вірити, що своїм нічним візитом не принесе відьмі проблеми.
Тихо постукавши у двері, вона просковзнула всередину, здивовано виявивши, що вони відчинені. Зореслава сиділа біля вікна, збентежено вдивляючись наляканими очима у темряву, ніби могла щось побачити.
— І знову ти прийшла на мій поріг. Та зараз, я думаю, тебе цікавить не сукня.
— Ти мудра відьма, — замість привітання сказала Ілая.
— Чим я можу допомогти тобі, дівчинко?
— Ти знаєш, чому я тут?
Зореслава гірко посміхнулась — схоже, вона знала.
— Потрібно подати звістку в столицю відьмаку Дріасу. Ти чула про нього? — спитала Ілая.
Вона тихо кивнула. Зібралась, напружилась, прикликаючи когось. Ілая зачаровано дивилась на її дії.
— Чому ти ховаєш свою справжню силу? — спитала Ілая, коли та перестала звертатись у простір.
— Бо так легше. Зло усюди, і я не готова зіштовхнутись із ним, — зізналась боязко відьма. — Не всі володіють такою хороброю душею, як ти.
Ілая почервоніла.
— Та не відвага це, а дурість, — прошипів Сніпі. Вітік, не довго думаючи, наступив йому на хвіст, стаючи на її захист.
— Підло з твого боку, — голосно скрикнув Сніпі.
— Як ти дала звістку? — зацікавлено спитала Ілая.
— Ти молодець, що не послала домовика. Зараз йому також небезпечно. Тримай його поруч — так до тебе важче дістатись, не потягнувши за ниточки вашого зв’язку, — сказала Зореслава, дивлячись то на Сніпі, то на Вітіка. — Хай це буде моєю маленькою таємницею.
Її очі знову обережно визирнули у вікно, і вона з полегшенням видихнула.
— Значить, ти вмієш не тільки ворожити по каві, а й бачиш уривки майбутнього?
— І минулого, — зізналась Зореслава.
— Це важко? — спитала Ілая, відчуваючи, яким тягарем це є.
— Спершу я ледь не зійшла з глузду… Лише з часом все стало на свої місця, а я знайшла спокій у шитті, — сказала Зореслава.
— Тепер зрозуміло, чому підібрані тобою сукні завжди так вдало підходять, — усміхнулась Ілая.
— Сподіваюсь, ти збережеш мою таємницю? — поглянула вона з надією.
Ілая мовчки кивнула.
Через якийсь час у двері тихо пошкрябали. Зореслава підірвалась з місця, впускаючи у темну кімнату Дріаса. Відьмак стиснув відьму в обіймах, обхоплюючи обличчя руками і схвильовано зазираючи їй в очі. Схоже, ці двоє берегли набагато більшу таємницю, ніж дар відьми. Ілая засоромлено відвела очі.
— Ти кликала? Що трапилось? — спитав він тихо.
— Гості, — сказала вона, показуючи рукою на нас.
Дріас оглянув її, напружене тіло, Сніпі та Вітіка. Щось вдоволено хмикнув і заговорив:
— Ну здрастуй, майбутня невістко. Що ти забула тут?
Ілая коротко розповіла все, що дізналась вдома. Дріас слухав мовчки, не перебиваючи.
— Ти зробила правильно. Однак Саміт усе одно засудить. Я зроблю все, щоб обмежити покарання для тебе і матері, — запевнив він.
Ілая видихнула, присівши на стілець. Сніпі скрутився у неї на колінах, Вітік дрімав поруч. Дріас про щось думав, Зореслава завмерла, ніби була не тут, а в одному зі своїх видінь.
— Ми не одні, — наче грім пролунав шепіт Дріаса.
Втретє за ніч двері відчинились.
На порозі стояв блідий Рен із розтертою кров’ю на обличчі.