47

                                                                     Рен
Ніч стала його другом. Вона накривала маєток культу Рун тихим покривалом спокою. У цій порожнечі було щось майже заспокійливе — і водночас корисне. Час тікав крізь пальці, і Рен намагався сховатися в тиші, щоб знайти потрібні відповіді.
Його не помічали. Він лише ледь усміхався, проходячи повз чергових. Його недооцінювали — занадто ручний, зламаний Ченом, вірний пес на повідку. Тільки от руки, що тримали той повідок, були надто ніжними й теплими.
Рен усміхнувся. Ще три дні — і він зустрінеться зі своїм диханням, сенсом життя, зі своєю ніжною дівчинкою й ураганом водночас.
Він відчинив черговий замок. Знову години тихих пошуків. Черговий прочесаний кабінет — і порожньо.
Світанок запалював горизонт, несміливо прослизаючи у вікно, нагадуючи: пора повертатись. Рен повільно пішов до своєї кімнати.
Голова була важкою — брак сну давався взнаки. Він позіхнув і потягнувся, проганяючи втому. У думках він відмічав на уявній мапі кімнати й поверхи, які вже стали знайомою територією. Те, що він знаходив, ще стане в пригоді. Але це не була його ціль.
Залишилось небагато. Хоч він і розумів: те, що шукає, зберігається там, куди потрапити найважче.
Особиста кімната діда.
Вічні вартові з неприступними обличчями під дверима. Туди не заходили навіть слуги. І Рен здогадувався: відповідь саме там.
Що ж, Дріас буде задоволений, коли отримає бажане.
Рен ліг на ліжко. Втома накрила його одразу, затягуючи у сон, де він був поруч зі своєю відьмою.
Різкий шум дверей змусив його розплющити очі.
— Вставай. Голова кличе, — сухо кинув один із наближених діда.
— А де повага? — спокійно глянув на нього Рен.
— Таке сміття, як ти, не заслуговує на повагу, — виплюнув чоловік і вийшов так само швидко, як увійшов.
— Повага від таких, як ви, не краща за плювок у душу, — тихо прошепотів Рен, стримуючи злість.
Він тримався з останніх сил — заради неї. Вона чекала його. І він повернеться, захистивши її від найбільшої загрози. Від власної сім’ї.
Дід чекав у кабінеті, читаючи щось із клаптика паперу. Його руки були стиснуті в кулаки, на обличчі грали жовна — він був у люті.
Рен увійшов і завмер, уважно спостерігаючи.
— Саміт надіслав прохання, — виплюнув дід. — У них чергові проблеми. І вирішувати їх маємо я і мої люди.
— Що трапилось? — спитав Рен.
Злі очі миттєво вп’ялися в нього.
— Знайшли зниклу відьму. Самі шукали — і здались. Сил не вистачило, мізків теж, — кожне слово сочилось зневагою. — Але я не збираюсь жертвувати своїми людьми. Ти підеш і розберешся. Це твій шанс виправити свою помилку. Останній.
— Я почув тебе, — сказав Рен і вийшов.
Це ламало всі його плани. Він не міг покинути маєток, не діставши інформації, яку ховав дід.
Іншого шляху не було.
Звернувши за кут і переконавшись, що він сам, Рен активував силу, приховану в його тілі. Одна з рун повільно засвітилась.
Біль прошив голову й груди. Він не зреагував — давно розмив межу болю.
Його кроки стали безшумними.
Спершу — інформація. Потім — розплата.
Він зупинився перед дверима й увійшов.
Невидимий. Безшумний.
Вартові навіть не відчули холоду, коли він пройшов повз.
Всередині він був уперше. Очі швидко ковзнули по кімнаті: ліжко, стіл, шафи, камін, картини.
Часу було мало.
Друга руна активувалась. З носа потекла кров, але він лише стер її.
Перед очима спалахнув образ Ілаї.
Він зібрався.
Тепер він бачив більше, ніж речі — він бачив сліди. Дотики діда. Його маршрути.
Камін.
Маленька кнопка — майже непомітна.
Рен натиснув.
Механізм клацнув.
Таємна кімната.
Стіл, полиці, сувої, журнали.
Він одразу зрозумів, що саме тут шукав.
Маленький блокнот.
Зі слідами пальців, ніби його торкались надто часто.
Рен відкрив його.
Прочитав.
І огиду стиснула горло.
Він швидко сховав блокнот за пазуху.
І вийшов.
Подалі від цього зміїного кубла, яке колись називав домом.