46

Грета чекала її на кухні за накритим столом — зібрана, з прямою спиною, як завжди, з гордо піднятою головою. Занадто сильна для теплого слова мати.
Відьма є відьма: її ламає все зле, залишаючи відбитки на аурі, вплітаючись у силу й енергію, нищачи.
— Доброго ранку, — тихо сказала вона.
— Доброго, якщо не жартуєш, — сідаючи навпроти, відповіла Ілая.
— Хм, — криво всміхнулась Грета. — Ти навчилась давати мені відсіч. Але чи в мені ти бачиш ворога?
— А хіба ми колись воювали? — спитала Ілая, відчуваючи, як розмова переходить у небезпечне русло.
— Ти сама зробила перший крок. Завдала удар тоді, коли я навіть не підозрювала, — сказала мати.
— А хіба я чимось образила тебе? Ти хотіла, щоб я обрала і зробила вибір. І, дивись, я майже не промахнулась — стану нареченою в домі татуйованих.
— Дурне дівча! — стукнувши по столу й насупившись, гаркнула Грета.
— Досить! — підскакуючи на ноги, сказала Ілая, майже повністю копіюючи інтонацію матері. — Якщо плануєш продовжити розмову, змінюй тон. Я більше не дитина, що боїться твоїх криків.
Погляд Грети на мить змінився. В очах промайнув легкий сум, ніби вона не впізнавала власну доньку.
— Ти виросла і все забула. Так швидко стерла з пам’яті мене і мої слова…
— Я просто почала приймати самостійні рішення, — заперечила Ілая.
— І викинула з життя непотрібну матір, — гірко всміхнулась Грета.
— Не перебільшуй. Ти досі моя мама. Я люблю тебе. Але моє життя — лише моє, і я житиму його так, як вважаю за потрібне.
— Моя донька не могла вирости інакшою, — з ноткою гордості сказала Грета. — Гордість і впертість завжди були нашими фамільними рисами. Ти взяла їх від мене. Але колись вони зіграли проти нашого роду… і тепер за цим столом сидять дві останні його представниці.
— Ми не зобов’язані спокутувати чужий гріх, — відрізала Ілая.
Грета розсміялась — сміх був не веселий, а просякнутий болем.
— Ти вже не дитина, моя люба. Отже, маєш право знати все. Можливо, тоді ти мене зрозумієш і зміниш думку, — сказала відьма.
Ілая напружилась. Одна з ниток ляльковода над її головою тріснула й обірвалась.
— Ти знаєш про давній гріх нашого предка — амбіції, що стерли межу між добром і злом, — почала Грета, і її очі стали порожніми.
— Почали зникати відьми… одна за одною. Молоді, сильні. Їх знаходили випитими насухо, зморщеними, наче сухофрукти. Домових розвіювали. Країну накрила паніка.
— Що з ним сталося? — тихо спитала Ілая.
— Те, що стається з тими, хто виходить з-під контролю. На слід пустили татуйованих. Вони знайшли його. І стерли з лиця землі, ніби він був лише пилом.
Грета здригнулась, ніби сама бачила ті події.
— А нас закрили, боячись, що гниле яблуко не було єдиним. І ми повільно згасали.
— Гідна помста за сльози і життя тих, кого він знищив, — сказала Ілая.
— Можливо. Але потім усе змінилось, — тихо відповіла Грета. — Коли залишилась я одна. І коли з’явилась ти.
Вона подивилась на доньку довгим поглядом.
— Я люблю тебе більше за життя. Ти не винна в його гріхах.
— Що ти знаєш? — спитала Ілая, відчуваючи, що це лише частина правди.
— Коли ти народилась, я опинилась у пастці страху. Я боялась, що ти зникнеш, що тебе зламають. Твоя душа — найсвітліший вогник у світі. І єдине, чого я хотіла, — захистити тебе.
Грета гірко всміхнулась.
— Але на гнилому дереві, не ростуть здорові яблука.
Ілая відчула, як світ навколо похитнувся.
— Ходи зі мною.
Грета підвелась і попрямувала в хол.
Рівні стіни, картини, старий камін, що взимку палахкотів теплом. Вона простягнула руку крізь полум’я.
Ілая скрикнула, коли вогонь жадібно кинувся до маминої руки, але не обпік. Навпаки — відступив.
Камін згас, як намальований водою.
За ним відкрився прохід.
— Ти все життя жила в цьому домі й не знала про це, — гірко всміхнулась Ілая.
За ілюзорною стіною була простора кімната — кабінет, старий, але доглянутий.
— Його кімната, — здогадалась вона.
— Його. Він сховав це від усіх. Я знайшла випадково… у записах, — сказала Грета.
— І ти зрозуміла одразу?
— Ні. Спершу я злякалась. Потім почала розуміти, що страх руйнує мене. Я ставала схожою на нього — у бажанні захистити тебе.
Вона зітхнула.
— Я шукала силу без жертв.
— І що ти знайшла? — обережно спитала Ілая.
— Правду, — прошепотіла Грета. — Експерименти. Жертвоприношення. Він хотів силу татуйованих… хотів поглинути їх усіх.
— Добре, що цього не сталось, — видихнула Ілая.
— Але хтось ще був там… — очі Грети потемніли. — Коли я прокинулась, лист зник. І слідів не було.
Ілая затамувала подих.
— Чому ти не сказала Саміту?
— Бо мені б не повірили. А карали б тебе, — тихо сказала мати.
— Ти хотіла втягнути мене в рід Татуйованих? — прошепотіла Ілая.
— Я хотіла дати тобі захист, — зламано відповіла Грета.
Ілая різко обійняла її.
— Я поруч. Все буде добре.
Грета здригалась у тихих риданнях.
А Ілая відчувала: десь глибоко всередині світ уже почав тріщати.
Ставки зростали.
Хтось натягував нитки.
Сьомий день добігав кінця.