45

                                                                     Рен
Дома було як завжди: тиша, військовий порядок, гострі колючі погляди, порожні коридори маєтку і напруга, що тиснула з усіх боків, не даючи насолодитися комфортом і виснажуючи.
Дід… ні, голова клану сидів у своєму кабінеті, як завжди зібраний, напружений, з очима, в яких плескалась лють і мутні розводи безумства.
— Я вдома, — відрапортував він, стоячи біля самого порогу.
Очі Чена Отайко повільно перемістились на нього.
— Значить, відьма, — сухо, без жодних емоцій, сказав дід.
— Відьма, — кивнув Рен.
— Тебе обрали як яблуко на ринку. Негідний син гідної сім’ї, — вколов його голова клану.
Він опустив голову, як завжди покірно, але цього разу — не зі страху, а щоб приховати те, що не мав показувати.
— Винен.
— Твоя вина більша, ніж ти можеш уявити, Рен. Мені шкода, що земля не розступилась і не проковтнула тебе тоді. Але наш рід і так втратив забагато. Ти понесеш покарання пізніше, виконавши свій обов’язок перед родом, — холодно сказав старий, відводячи погляд. — Щезни. І щоб навіть твоєї тіні я поруч не бачив.
Рен кивнув і відступив у пітьму коридору.
І раптом усміхнувся.
Не радісно — радше вільно.
Він відчув, що липкий страх більше не сковує його душу, не тисне поглядом діда. Він змирився зі статусом небажаного спадкоємця, з осудом і відсутністю любові.
Але тепер це стало байдужим.
Щойно він пригадував ніжний погляд очей тієї скаженої відьмочки, яка ураганом увірвалась у його життя, стираючи всі межі між ним колишнім і ним теперішнім.
— Сім днів… — тихі слова розрізали коридор.
Рука піднялась у повітря, ніби він хотів торкнутись когось, хто був далеко.
Перед очима застиг образ розтріпаної, усміхненої Ілаї.
Серце пропустило удар.
Він зробить заради неї все.
І хай згорить увесь світ — аби тільки вона була з ним.
Його кімната була у найдальшому крилі, подалі від наближених діда. Сира, похмура — і зараз на диво затишна. Тиша й відсутність свідків були йому життєво необхідні.
— Ти сам зробив з мене слухняну зброю, — прошепотів Рен. — Тільки ти не врахував, що зброя має звичку змінювати власників.
Його руки повільно розстібали сорочку, яка впала на підлогу грудою непотрібної тканини.
Тіло було густо вкрите рунами. Дід так щедро приклав до цього руку, що Рен давно збився з рахунку, скільки разів він лежав на цьому ліжку в мареннях, ховаючись за ними від болю, що розривав його зсередини. Окрім неї, він уже не вірив нікому. І лише вона була гідна стати руками, які будуть його направляти.
— Менше знають — краще сплять, — усміхнувся Рен, завалюючись на ліжко і заплющуючи очі.
Образ Ілаї знову повернувся — яскравий, живий.
Він закинув руки за голову, провалюючись у сон, де була вона.