44

Дім геть не змінився відтоді, як вона полетіла в академію. Тьмяні стіни, густо просочені запахами трав, зілль і чогось, що пахло дитинством.
— Нарешті ти вдома, — наче зірвавши з себе маску, ніжно провела рукою по її волоссю мама.
Її руки, як у дитинстві, знову огорнули мене міцними обіймами, змушуючи серце відтанути хоча б на мить.
— Я рада повернутись, — широко посміхнулась я. — Я сумувала, — зізналась.
— І я, — муркнув Сніпі, акуратно потершись об мамину ногу.
Горді очі невдоволено стрілили у фамільяра, змушуючи того швидко позадкувати.
— Я піду перевірю, як там кімната, — сказав Сніпі, зникаючи на сходах.
Я посміхнулась, згадуючи, скільки разів він намагався поладнати з неприступною мамою та її невдоволеним поглядом.
Наче й не було всіх тих місяців на відстані, таємниць, що темною хмарою нависли над головою, і прірви між мною та сім’єю — прірви, наповненої злістю, образами, гординею і купою недомовлених слів.
— Відпочинь, а завтра… завтра ми поговоримо, Ілая, — сказала мама, розтискаючи обійми.
— Поговоримо, — погодилась я і піднялась угору, у кімнату, якої мені так бракувало в тісному гуртожитку.
Сніпі лежав на своєму улюбленому кріслі, задоволено муркочучи. Спокійний, притихлий, він підживлювався силою рідного дому, і по його темному хутру легенько пробігали іскорки.
— Тебе потрібно було назвати Світлячок, — посміхнулась я тихо, проходячи повз, вирішивши не заважати другові.
Очі пробіглися по речах, що стояли на своїх місцях. У кімнаті було чисто — жодної порошинки, ніби я поїхала лише вчора. Все чекало на моє повернення.
Я підійшла до великого панорамного вікна, затуманено вдивляючись у сіре небо в тому напрямку, куди полетів відьмак, образ якого вперто не покидав мої думки.
— З ним усе буде добре. Ми впораємось, — твердо сказала я.
Я боялась. І ці слова були радше спробою заспокоїти серце, що раз у раз зривалось у шалений ритм.
Виявлялось, що відсутність Рена вибивала мене зі стану спокою, змушувала почуватися неповноцінною і навіть незахищеною.
— Заспокойся, шалена, — раптом сказав Сніпі. — Ти зараз блискавки почнеш метати.
Ілая різко повернулась до дзеркала, помітивши, як енергія почала вириватись назовні: волосся наелектризувалось і стало дибки, а очі небезпечно засяяли.
— Все з ним буде добре. Він не зможе піти від тебе… і нікому не дозволить вас розлучити, — сказав Сніпі.
Вона важко зітхнула, але кивнула. Йому можна було вірити.
Вночі я спала погано, перекидаючись з боку на бік. Ліжко, в яке я так мріяла повернутись, раптом стало холодним і незручним. Думки повертались до підвіконня, до виду з вікна, теплих рук і обережних доторків.
— Або ти зараз же заснеш, або я тебе придушу, — сердито фиркнув Сніпі, якого я знову розбудила.
— Сплю, — сказала я і справді повільно провалилась у неспокійний сон.
Ранок зустрів головним болем. Очі пекли, почервоніли, видаючи безсонну ніч.
— Красуня, — хмикнув Сніпі, сонно потягуючись.
— Помовчи, я не в гуморі, — тихо відповіла я.
— Сім днів, — нагадав він.
— Сім… — прошепотіла я, як молитву.
Раптовий стукіт у вікно вирвав мене з думок.
Чорний ворон сидів на підвіконні, виглядаючи так, ніби це ми його потурбували, а не навпаки.
Спершу майнула думка, що це Додо, але вона одразу зникла — надто знайомий був хитрий блиск очей.
— О, пошта прилетіла, — усміхнувся Сніпі.
Я рвонула до вікна. Холод підлоги не відчувався. Морозне повітря увірвалось у кімнату, а Сніпі, не довго думаючи, сховався під ковдру, бурмочучи щось про закоханих дуреп.
Ворона, зачарована, дивилась розгублено, ніби сама не розуміла, як тут опинилась. Я обережно погладила блискуче пір’я, відчепила лист, і вона миттєво злетіла в небо.
Лист був від Фреї.
"Як добралась, рідна? Чи все добре? У мене все нормально, знайомство пройшло гладко. Але новини невтішні… Її знайшли. Мертвою. Домового розвіяли. У столиці неспокійно. Я боюсь і за тебе. Бережи себе."
Я пропустила вдих.
Руки затремтіли. Страх липкою хвилею розлився всередині, стискаючи груди.
— Ти чого поблідла? — стурбовано спитав Сніпі.
— Аполін знайшли, — тихо відповіла я, зіжмакавши лист і підпаливши його, щоб не лишилось сліду.
— Судячи з твого обличчя, вона в кращому випадку вже не серед живих, — сказав Сніпі.
— Вірно.
— Мені це подобається все менше, — зажмурився кіт.
— Я повинна розкрити цю таємницю, Сніпі. Як би страшно і важко не було. Від цього можуть залежати життя невинних людей. І я найбільше боюсь, що мої рідні до цього причетні, — сказала я.
— Ти вже втягнута в це з головою, — сказав Сніпі.
— Ті, хто думає, що керують мною, забули одне, — сказала Ілая, поправляючи розкуйовджене волосся. — Я не лялька. Я відьма, яка відстояла своє право вибору і свободу. І я не дам їм зламати те, що можу отримати.
— Ти говориш як твоя мати, — фиркнув друг.
— Моя мати боялась людей, осуду, тіні гріха, що нависла над родом. А мене лякає лише те, що я ще не розплутала цей клубок. Тому я не боюсь. Хай вони мене бояться.
— Бідолахи, — чесно зізнався Сніпі.
— У них є час помолитись, — посміхнулась я, згадуючи дикий і небезпечний вогонь очей одного відьмака.
Він поруч — і тому вона не боїться.
— Не забувай, що в цьому домі ти не одна. Грета не буде чекати вічно. Ти ж розумієш, що розмова буде не про весільну сукню… — Сніпі напружився.
— Я хочу почути її. Нитки натягуються. Правда близько, — сказала я, швидко витягуючи домашній одяг.
— Тік-так, тік-так… — імітуючи годинник, сказав Сніпі.
І в тиші цей звук звучав особливо зловісно