43

Знайомі краєвиди рідного містечка з його невисокими будиночками занадто швидко з’явилися попереду.
— Так швидко, — почула я розчарований видих Рена.
— Швидко, — підтвердила я, кивнувши головою.
— Я чекатиму на зустріч, рахуючи хвилини, — сказав Рен, підлітаючи і обережно беручи мене за руку. Його прохолодні пальці торкнулися моєї долоні, і цей дотик обпік мене ніжністю.
Вона повільно розливалася в грудях, зігріваючи й проганяючи холод із кожного куточка душі. Рен зміг розбудити в мені відчуття, яких я ніколи раніше не знала — іншу, невідому навіть мені самій сторону.
Я несміливо переплела наші пальці, зазираючи у його очі. В них я бачила своє відображення і щасливий блиск — той блиск, що з’являвся лише поруч зі мною. Лише для мене. Лише для нас двох. Він говорив більше за слова, пишучи нашу історію мовчки.
Ми почали знижуватись майже одночасно, і Рен одразу підхопив мій темп, не розриваючи наших рук. Стіни рідного будинку вже не так сильно тішили око. Я оглянула дім поглядом, сповненим тривоги, тихого болю і надії.
— Ти впораєшся. Ти сильніша за всіх, кого я зустрічав, Ілая, — тихо, щоб чула лише я, прошепотів Рен, схиляючись до мого вуха. 
— І ти впораєшся, — сказала я йому у відповідь. Хоч про плани один одного ми ніколи не говорили в слух, чомусь обоє чудово знали, що не просто так вирішили повернутись додому.
Я відчула, як навколо ледь чутно забриніло: енергетичні нитки натягнулися, сплітаючись у купол, що ховав нас від зайвих поглядів і вух. Догадливий Сніпі поспішно перетнув межу куполу, залишаючи нас наодинці.
— А цей хвостатий не такий уже й противний, як хоче здаватися, — посміхнувся Рен.
Його руки обвили мене, притягуючи в обійми. Погляд ковзав по моєму обличчю, ніби намагаючись запам’ятати кожну емоцію.
Коли наші очі зустрілись, я почала тонути в ньому, відчуваючи, як світ за межами куполу перестає існувати. Він обережно поцілував мене — ніби вперше. Ніби не було всіх наших зустрічей, вечорів, доторків і розмов. Ніби це був перший раз. І я розтанула в його обіймах, відчуваючи, як шалено б’ється серце.
Сніпі забіг під купол, делікатно покашлюючи. Наші затуманені погляди розфокусовано спробували сфокусуватись на ньому.
— Не хотів би заважати, але твоя матінка і твоя майбутня теща зараз почне ламати околицю, — проінформував нас кіт.
— Мама… — роздратовано протягнула я, ховаючи обличчя на грудях у Рена.
— Маму не обирають, — погладивши мене по спині, сказав Рен. — Як би там не було, право на злість у неї є.
Я підняла на нього погляд, намагаючись зрозуміти, чи він не жартує.
— Ти її єдина донька, — спокійно пояснив він, ніби дитині. — Її продовження і сенс життя. Звісно, вона переймається твоїм майбутнім.
— Гіперопіка — це зло! — відрізала я.
— Подивимось, як ти будеш співати, коли в тебе з’являться діти, — засміявся Сніпі.
Я сховала червоні щоки в долонях. Рен тихо хмикнув, стримуючи усмішку.
— У нас є ти. Будеш виховувати і берегти молоде покоління, — сказав він Сніпі.
Кіт блиснув зеленими очима, але промовчав.
— Я поруч, — ковзнувши пальцями по моєму виску, тихо сказав Рен. — Сім днів.
— Сім днів, — прошепотіла я, як молитву, як заповіт.
— Ні хвилини більше, — сказав Рен.
Його очі ковзнули по мені, запам’ятовуючи кожну рису, ніби намагались зберегти мене в собі.
Він стрімко застрибнув на мітлу і відірвався в небо.
Я відчула подих морозного повітря, коли купол зник, і його силует почав танути вдалині.
— Нарешті, — сердито фиркнула мама.
— І я рада тебе бачити, — криво посміхнулась я людині, яку донедавна вважала найнадійнішою.
Хай би мої підозри не підтвердились, і все, що гризло мою душу, виявилось лише фантазією. Втрачати рідних я не звикла, не вміла і не була готова.
— Заходь, бо простудишся, — сухо, але з турботою кинула горда відьма.
Мама теж ображалась. Злилась через мій перший самостійний вибір, але сперечатись не стала, поспішно заходячи у рідне гніздечко.