42

Біле покривало снігу все товстіло і товстіло. Морозні вітряні ранки змінювались холодними днями та крижаними вечорами і ночами.
Спаковані дорожні сумки, як і мітла, чекали біля дверей на метушливу мене, яка щокроку боялась щось забути.
— Та все взяла, все, — бурчав стомлений фамільяр.
— Я буду сумувати, пташечко, — витираючи швидко сльози, сказав Вітік.
— Нас не буде тиждень, — ніби обвинувачуючи домового за зайву жалість, сказав Сніпі.
— Вітік, не бійся, я швиденько повернусь до тебе.
— Хай так і буде, — відповів він. — Бережи її там, — дав він настанову коту.
— І без твоїх наказів впораємось, — сказав Сніпі. — То чого ми чекаємо?
— Не чого, а кого, — відповіла я, засоромлено посміхнувшись.
— От де собака зарита, — закотивши очі, протягнув Сніпі.
— Ти ж знаєш, що це його прямий обов’язок, — вступилась я за відьмака.
— Мг, прямий, косий і кривий. А головне — виконавець абсолютно не зацікавлений.
— Він проведе додому і полетить по власних справах. Так безпечніше.
— Та певна річ, — кивнув Сніпі. — Ну і де ж цей охоронець блудить?
— Забирає пропускні листи, — відповів на питання Сніпі Рен.
— Довго забирає.
— Ну вибач, пухнастий, черга, — Рен почухав Сніпі за вухом, від чого той зірвався з місця, мов ошпарений.
— Більше ніколи не смій мене чіпати! — настовбурчивши шерсть, відповів кіт.
— Вибач, — здивовано протягнув Рен. — Більше не буду.
— Полетіли? — спитала я у юнака.
— Полетіли, — кивнув він і, підхопивши мої сумки та мітлу, рушив до виходу.
Мітли розтинали хмари у повільному, неквапному польоті. Ми, мов діти, ховались одне від одного між ними, розрізали їх на шматочки, відчуваючи, як дрібні краплі осідають на обличчях.
Мої очі весь час вдивлялись у обличчя Рена — легку посмішку, розслаблену спину, таємничий блиск темних очей. Я вже за ним сумувала, хоча ще навіть не настав час прощання.
— А життя нехай медове буде вічно для вас двох, добре, що до купки зібрала вас любов, — проспівав фальшиво кіт слова з популярної весільної пісні.
— Ти чого розспівався? — здивовано спитала я, перевівши погляд на друга.
— Тренуватись починаю. Ех, Ілая, швидко ж ти заміж виходиш, не готовий я був до цього.
— Я нікуди ще не виходжу, — засоромлено фиркнула я.
— Не відпирайся від фактів. Пропала ти, як є пропала, — хитро посміхнувся котяра.
— Перестань її соромити, — втрутився Рен, підлітаючи зовсім близько, майже впритул.
— Не командуй, — знову огризнувся кіт.
— Перестань ревнувати. Я ж її від тебе не забираю, — усміхнувся Рен.
Сніпі лише фиркнув і відвернувся, демонструючи, що розмову закінчено.
Я посміхнулась відьмаку у відповідь і заспокійливо погладила Сніпі по спині, відчуваючи, який він напружений.
— Не підлизуйся, — ледь чутно пробурмотів фамільяр.
— У моєму серці твоє місце ніхто не зможе зайняти, — сказала я щиро.
Від цих слів спина кота під моєю рукою повільно розслабилась.
Політ тривав. Кілометри пропливали під нами, все більше наближаючи нас до дому. Десь глибоко в грудях крутився черв’ячок страху — страх розчарування в тому, що я вважала святим. І ще більше лякало те, що я бачила такий самий вогник у темних очах Рена.
Таємниці рано чи пізно розкриваються. Схоже, ми наближались до розкриття наших.