41

Я стояла біля вікна, видивляючись силует друга. Цього разу Сніпі затримувався. Відсутність тривалістю в тиждень давала про себе знати. Час від часу мені доводилось концентруватись на диханні, щоб заспокоїтись. Неслухняні пасма так і норовили піднятись у повітря, пропитані енергією, яка шукала виходу.
— Не мене чекаєш? — застрибуючи на підвіконня з вулиці, спитав Рен.
— Як ти це зробив? — здивовано спитала я.
— Ти так сильно задумалась, що навіть не чула, як я хвилин двадцять стукав у твої двері.
— І все ж вирішив зайти через вікно? — спитала я.
— По суті, я не зайшов, — посміхнувся Рен. — Обіцянку домовому порушувати не хочеться. Знаєш, не впевнений, що буду подобатись тобі з обпаленим волоссям або сяючою лисиною, — посміхнувся він і ніжно поцілував мене в лоба.
Цей жест за короткий період наших стосунків став звичкою, без якої я вже не могла заснути. Присутність Рена дарувала мені відчуття спокою, і лише поруч із ним я могла по-справжньому розслабитись.
— Він повернеться. Скоро повернеться, — запевнив мене хлопець. — Знаєш, мені навіть цікаво побачити, хто ж твій Сніпі. Чесно, навіть трохи заздрю йому. Ти так про нього дбаєш і сумуєш, що мені не по собі. Схоже, у твоєму серці він випереджає мене.
— Сніпі не просто фамільяр. Він — це я. Точніше, мій тверезий голос розуму.
— Добре, що хоча б такий у тебе є, — усміхнувся Рен.
— Я здивована, що ти раніше його не бачив.
— Не доводилось, — зізнався відьмак.
— Сонце сідає, — звернула я його увагу на багряне коло, що повільно повзло до горизонту, розписуючи небо малиновими фарбами.
Я обперлась спиною об груди Рена, розслаблено дивлячись, як ще один день минає.
— Скоро канікули, — тихо сказав Рен. — Ти збираєшся їхати додому чи залишишся тут?
— Додому, — посміхнулась я. — Засумувала за рідними, та й мама, думаю, вже встигла заспокоїтись.
Поділитись своїми планами з Реном мені не вистачило сміливості. Я була впевнена, що він буде проти або навіть спробує мені завадити. Тому поки що, незважаючи на муки совісті, я тримала це в таємниці.
— Я також поїду, — відповів Рен.
— Додому? — здивовано спитала я.
— Так. Давно вже не був. До того ж плани з практикою змінились, і тепер я вільний. А раз тебе не буде тут — і мені тут робити нічого, — посміхнувся він.
Його підборіддя впиралось у мою голову, і я відчувала його дихання на собі.
— А що не так з практикою? — спитала я.
— Вона почнеться навесні, коли потеплішає, і триватиме до осені, — відповів відьмак. — Потім випускні іспити і розподіл на роботу. Мене, думаю, відправлять у вартові. Все-таки дається взнаки клан, з якого я родом. Сподіваюсь, що закинуть десь поруч зі столицею.
— Ми будемо рідко бачитися, — гірко протягнула я.
Ще місяць тому я воліла б не бачити відьмака на ім’я Рен Отайко взагалі. А зараз не могла уявити без його хитрої посмішки жодного дня.
— Треба просто зачекати кілька років. Коли ти отримаєш диплом, я сам заберу тебе з академії, — відповів він, міцніше притискаючи мене до себе.
— Я чекатиму цього дня, — сказала я, проводжаючи поглядом останній промінь сонця.
Небо освітили сотні зірок, і місяць неквапливо плив, поступаючись місцем новому дню.
Замотавши нас у ковдру, Рен розповідав веселі історії зі свого дитинства, кілька разів згадуючи Дріаса. Дрімота час від часу вирізала частини розповіді, але відьмак не злився — його руки тримали мене, не даючи звалитись із підвіконня, а губи час від часу торкались волосся.
— Скоро світанок, певно, мені варто йти, — прошепотів Рен.
— Не йди, — сказала я, вдивляючись у напівприховані пітьмою риси його обличчя.
— Можеш не вірити, але я сидів би так вічність. Але у нас немає вибору. Ми і так порушуємо правила.
— Ми заручені, — відповіла я.
— Добре, що ти це пам’ятаєш. Але поки твоя сім’я офіційно цього не визнає, шлюбу не буде.
— Не їм вирішувати це. Саміт дозволив, голова дозволила. Ніхто не посміє нас розлучити. Я готова посперечатись навіть зі смертю, — зізналась я.
— Багатообіцяюче, — посміхнувся він. — Можливо, колись тобі і доведеться мене відстоювати у матінки Смерті. Ти вже обрала напрямок?
— Обрала, — усміхнулась я. — Тобі доведеться це прийняти, якщо ти хочеш бути зі мною.
— Це погроза? — спитав відьмак.
— Майже, — відповіла я.
— Значить, вирішила стати бойовою? — важко зітхнув він.
— Тебе лякає, що я зможу вільно пересуватись, а не сидітиму закритою у родинному гнізді в купі дітей і няньок?
— Мене лякає, що поруч з тобою буде купка тупих мужланів, яких ти з часом назвеш сім’єю, — невдоволено відповів Рен.
— Не ревнуй до того, чого ще не сталось, — погладила я його по щоці.
— Не буду, — доволі нещиро відповів він.
— Певно, мені все ж пора. До того ж, думаю, тобі вже не буде так сумно, — показав він рукою на дерево.
З сусідньої гілки на нас дивився невдоволений прищур зелених очей Сніпі.
— Вірно підмічено. Сумувати їй не доведеться, — відповів кіт.
— Навіть не думай вичитувати їй моралі.Вона кілька днів не могла спати через тебе, — сказав Рен.
— Ти його розумієш? — здивовано спитала я.
— Розумію, — відповів він.
— Цікавий ти випадок, — сказав Сніпі, уважно дивлячись на Рена.
— Мушу визнати, що ти маєш рацію, пухнастий. Але не ламай голову — все одно загадку тобі не здолати, — відповів Рен.
Його руки обережно поставили мене на підлогу. Мене одразу пробило холодом, і відьмак поспішно замотав мене у ковдру.
— Не смій хворіти, — строго сказав він. — Вітік, будь ласка, завари їй чай.
На столі з’явилась чашка свіжозвареного чаю і кілька пиріжків, що ще пахнули випічкою.
— Поїж хоч перед втечею, чудо хитромудре, — сказав Вітік, невдоволено косячись на Рена.
— А я дивлюсь, тут було весело, — застрибнув у кімнату Сніпі.
— Дуже, — відповів Вітік. — Я тобі ще розкажу — до сліз сміятимешся.
— Може, не варто? — жалібно спитала я.
— Побачимо, — змилостивився домовий. — Заходь, гість непроханний.
Рен несміливо посміхнувся і заскочив у кімнату, швидко зачиняючи вікно.
— Знаєш, а вони мені подобаються, — раптом сказав він.
— Чому? — спитала я.
— Не знаю, — щиро відповів Рен, дивлячись на Сніпі. — Просто подобаються. От кажуть, чорні коти до нещастя, а я на твого дивлюсь — і щасливий.
— Він головою вдарився? — тихо спитав Вітік.
— Не знаю, — чесно відповіла я.
— А я ж подарунок привіз, — раптом сказав Сніпі.
— І де він? — зацікавилась я.
— На шиї. Бери, — підняв голову кіт.
На його шиї, обмотане кілька разів, висіло намисто з прозорих каменів, що м’яко переливались у світлі.
— Красиво, — усміхнулась я, приміряючи його біля дзеркала.
— Старався, — відповів кіт.
— Дякую, — ніжно сказала я.
— Як ти був без мене?
— Цього разу довелось добряче погуляти, — позіхнув Сніпі.
Розмістивши втомленого друга на колінах, я зробила ковток теплого чаю.
— Знову назбиралось, — буркнув він.
— Вибач.
— Не вибачайся. Він же для виду бурчить, — сказав Рен.
— А ти не втручайся у наш діалог. Не заслужив ще, — зашипів Сніпі.
— Буду старатись заслужити своє місце у вашому діалозі, — посміхнувся Рен.
Якось непомітно поруч зі мною опинились одні з найдорожчих для мене створінь. І я почувалась щасливою.
За кілька днів я поїду додому, і те, що я там знайду, може змінити мене і світ навколо мене. Тому я тихо сиділа, насолоджуючись ранковим затишком.