40

                                                                      Рен
Знаючи раніше, я  би бив Люка менше. Дрібниця, але факт відсутності близькості між Ілаєю і відьмаком грів йому душу.  Я повільно підходив до кімнати, насолоджуючись ранком. Перший цього року мороз скував траву в білому полоні.
— Ранок, судячи з усього, сьогодні дійсно добрий, — почув я голос, від якого миттєво захотілось напружитись.
— Знову ти, — повернувшись, повільно відповів я Дріасу.
— Доволі некультурно з твоєї сторони так розмовляти зі старшими.
— Ти старший на декілька років.
— І тим не менш — старший. Хіба такі манери зараз прививають у сім’ї Отайко? — сказав Дріас. Його слова були повністю просякнуті сарказмом — така вже була його манера, яка завжди бісила мене.
— Чим же я заслужив таку увагу великого і могутнього? — вирішивши грати за його правилами, спитав я у кузена.
— Є розмова. І попрошу зараз відпустити свої дитячі образи. В ображених родичів пограємось наступного разу, — відповів Дріас.
— Я не маю бажання витрачати на тебе жодної хвилини свого часу, — відповів я.
— Навіть якщо це стосується твоєї ненаглядної? — протягнув Дріас. — Знаєш, а з вас вийде чудова пара… якщо вона залишиться цілою і неушкодженою, — додав він, колупаючи нігті на руках, ніби йому було байдуже до розмови.
— Що ти верзеш? — починаючи злитися на брата, спитав я.
— Ти виходиш із себе за секунду, коли справа стосується цієї відьми. Думаю, діду це не сподобається. Його ручну собачку буквально виривають із рук. Не боїшся, що він спробує усунути перешкоду? — подивившись прямо мені в очі, спитав Дріас.
Щупальця страху стиснули мої думки, намагаючись їх роздавити. Яким би ницим не був Дріас, але його слова були надто влучними. Вони, наче стріла, потрапили прямо в ціль. Я чудово розумів, про що він говорить, бо подібне і справді мало місце. Щатуманений щастям, я наче забув ким був насправді.
— Я радий, що під керівництвом того маразматика ти не перестав адекватно мислити.
— Перестань обзивати діда. Те, що ви двоє не змогли знайти спільну мову, не означає, що він став маразматиком.
— Тобто ти вважаєш, що використовувати наближених і рідних як піддослідних — це нормально? — криво посміхнувся Дріас.
— Він знову це зробив? — спитав я у кузена.
— Я здивований, що його цупкі руки ще не дістались тебе, — глянув він на мене.
Я відвів погляд, адже, схоже, таємниць у нашій сім’ї стало куди більше.
— Невже він посмів… — сказав кузен, скаженіючи на очах і скорочуючи відстань між нами. — Де? Де вона?
Дріас силою почав закочувати мені рукави, шукаючи руни. Я не виривався і не чинив опору. Чорні відміти покривали руки і розлізались по всьому тілу, наче змії. Дріас завмер, схоже слова застрягли йому в горлі. 
— Як він міг? Ти ж ще навіть не закінчив навчання. Він же знає, наскільки це небезпечно, — не міг повірити у вчинок діда кузен.
— І тим не менш він це зробив. Чесно, я здивований, що тобі було про це невідомо.
— І цей вчинок лише доводить мою правоту. Чену Отайко пора на заслужений відпочинок. Цілий клан не повинен страждати від його спотворених думок і дій.
— І чому ти прийшов до мене? — спитав я у Дріаса.
Минуло багато років відтоді, як ми востаннє так спілкувались. Сварка кузена з дідом і його майже повний вихід із клану став для мене ударом. У дитинстві ми були близькі.
— Ти багато чого не знаєш, Рене. Наш дід — не біле і пухнасте створіння. Він завжди був стратегом, щоправда останні кілька років його стратегія стала незрозумілою будь-кому. Він замкнувся у собі, перестав ділитися планами, а потім почав діяти. І дії його не обіцяють нічого хорошого. Його рідні його ж руками почали перетворюватися на зброю. Перші червоні вогники я помітив, коли був у твоєму віці, — Дріас втомлено осів просто на сиру промерзлу землю. Його порожній погляд ніби заглядав у минуле. — Як би боляче це не було тобі чути, але його дії спрямовані явно не на захист клану Рун. І я не знаю, що в нього в голові.
— Ти почав шукати відповіді? — здогадався я.
— Так, — посміхнувся Дріас. — І я їх знайшов. Не всі, але декілька. І це йому дуже не сподобалось. Як ти міг здогадатись, потім послідувало покарання… а далі я пішов. І ніскільки не шкодую про це. Єдине, що мене засмучує — він замінив мене тобою. Ти не повинен був розплачуватись за мої помилки. Вибач.
— Колись я хотів це почути. Але зараз мені вже не потрібно. Я запитаю востаннє: для чого ти прийшов? І хочу почути правду, інакше нам немає про що розмовляти ні сьогодні, ні коли-небудь ще.
— Я знаю, що сухі вибачення не повернуть тобі ні дитинства, ні спокою. Тому хочу допомогти, поки маю можливість. Твоя відьмочка дорога тобі — дорожча, ніж ти хочеш показати. Я допоможу тобі врятувати її від діда, а ти допоможеш мені.
— Рівноцінний обмін послуг? — уточнив я.
— Можна назвати це і так.
— І що ж я буду винен тобі за таку ведмежу послугу? — криво посміхнувся я.
— Чесно кажучи, я хочу попросити про дві речі. І лише тобі вирішувати, чи ти їх виконаєш.
— Забагато пафосу, — скривився я.
— По-перше: тримай Ілаю подалі від будь-яких розслідувань. Чим менше вона світиться, тим менше уваги діда і проблем. По-друге: під час канікул тобі потрібно буде знайти дещо вдома і потайки винести. Якщо я не помиляюсь, саме там ми зможемо знайти відповіді і обеззброїти діда.
— Ти хочеш… — почав здогадуватись я.
— Так. Замінити Чена на посту. Думаю, твій старий чудово впорається з посадою голови клану. Що не скажи — він набагато адекватніший за маразматика. То що скажеш?
Я завмер, хаотично перебираючи в думках можливі події майбутнього.
— Саміт у курсі? — спитав я.
— Без відома голови я б тут не стояв, — відповів Дріас.
— Ілая не повинна постраждати. Ви гарантуєте їй повний захист?
— Я захищатиму її навіть ціною власного життя, — сказав Дріас.
— Чекатиму інструкцій, — відповів я, повертаючись спиною до кузена.
— Ти не пошкодуєш про свій вибір, — долетіло мені вслід.