39

Нашу ідилію перервав Вітік. Запах свіжого сніданку під акомпанемент розбитого посуду вирвав нас із пастки власних почуттів.
— Безсоромні! — кинувши в нас подушкою, прокричав засоромлений домовий. — Як тільки хоробрості вистачило сюди припхатись! — почав вичитувати він Рена.
На диво, завжди сердитий і войовничий відьмак сидів покірно, схиливши голову на край ліжка, слухняно киваючи на нотації домового.
— Ти хоч думав, які проблеми міг знайти собі і їй на голову? Я розумію, що молодість, але голова ж має працювати! — злобно зиркнувши на нас по черзі, продовжував Вітік.
— Так ми ж нічого не зробили, — спробувала виправдатись я.
— А ти ще б посміла про щось подібне думати! — почервонівши, сказав домовий. — Ти що, води хороброї напилась, коли Сніпі пішов? Пташко, хіба ж так можна… — зм’якшавши, продовжив він.
— Ілая тут ні до чого, — втрутився Рен. — Мене можеш відчитувати, її не чіпай.
Я здивовано подивилась на відьмака, який, здавалось, був готовий проковтнути власну гордість і стати об’єктом виховного процесу чужого домового.
— Ти ба який… — хихотнув Вітік. — Значиться так… — протягнув він, схрестивши руки на грудях. — Поки весіллє не відіграєте, щоб я тебе біля неї в ліжку не бачив. Ще раз попадешся — обсмалю шевелюру.
— Почув, — коротко кивнув Рен.
— Раз почув — іди гуляй. І щоб ніхто тебе не бачив! — пригрозив пальцем домовий.
— А сніданок? — несміливо пропищала я, здивована такою поведінкою турботливого домового.
— Що, і його годувати? — витріщився Вітік.
— Він також голодний, — відчувши, що потік гніву спадає, я почала тиснути на жалісливі струни домовичої душі.
— Тьфу, що з вами робити… Сідайте, зараз щось придумаю. Ти що їсти любиш? — звернувся він до Рена.
— Та будь-що, — відповів той, досі здивований.
— Добре, — зникаючи, кинув Вітік.
— Злий він у тебе якийсь. Невихований, — видихнув Рен.
— Сам ти злий! А мій домовий — найкращий у цілому білому світі. Знаєш, який він добрий і турботливий! — встала я на захист улюбленої нечисті.
— Мг, помітив, — хмикнув Рен.
— Сам винен! — парувала я.
Тим часом на столі повільно з’являлись страви. Чи то Вітік хотів показати себе з кращого боку перед гостем, чи то просто вирішив догодити відьмаку — однак незабаром стіл був битком забитий смаколиками.
— Ти стільки за раз з’їдаєш? — здивовано глянув на мене Рен.
— Я, по-твоєму, бездонна бочка? — ображено спитала я.
— А кому ж тоді це все?
— Схоже, тобі. Вітік любить вибачатись їжею, — прошепотіла я майже йому на вухо, боячись чуткого слуху домового.
— Дякую, — голосно відповів Рен у порожнечу кімнати.
— Смачного, — пролунало у відповідь.
Снідати в компанії відьмака було весело, тож процес затягнувся.
— От ти мені поясни, чому коли до тебе Люк пороги оббиваючи бігав, я жодного разу не помітив втручань домового? А я один-єдиний раз зайшов у гості — і таке? — спитав Рен, підперши рукою підборіддя.
— Ну, Люк же наречений був… та й там трохи інша ситуація, — почухала я нервово руку.
— Дуже цікаво. І що ж там за ситуація така?
— Ну… він у кімнату так і не увійшов жодного разу, — зізналась я, заливаючись рум’янцем.
Хоч на вільні стосунки й нічні гостювання в жіночому гуртожитку й була заборона, керівництво часто закривало на це очі між зарученими парами. Тож здивування на обличчі Рена було цілком зрозумілим.
— Ну тоді добре… — загадково посміхнувся він. — Я, мабуть, усе ж піду.
Він підвівся, швидко поцілував мене в лоба і вибіг із кімнати, залишивши мене здогадуватись, що коїться в його дивакуватій голові.