36

Питання зникнення відьми повільно почало засинати в моїй пам'яті рівно до того моменту, поки про нього не нагадав Рен.

Що саме він мав на увазі? І чи пов'язане це з приходом Дріаса? Як до цього причетна я?

— Знову в хмаринах літаєш, пташечко? — турботливий голос Вітіка вирвав мене з виру думок.

— Просто задумалась.

— Ех, діло молоде. От що любов із дівочим серцем робить.

— Та не в любові діло, — скривилася я.

— А в чому тоді? — насторожився Сніпі.

— Пам'ятаєш відьму з третього курсу, яка зникла?

— Пам'ятаю. Разом із домовиком. Нечувана біда. Що ти задумала? — одразу зрозумів Сніпі хід моїх думок.

— Це не єдиний випадок. Рен випадково проговорився. Судячи з появи Дріаса поруч із ним, вони почали якесь розслідування. І мене непокоїть один момент...

— Який?

— Замішаність у всьому цьому моєї матінки, — чесно зізналася я.

— З чого ти взяла, що вона має до цього якесь відношення?

— Якщо слідувати логіці, то все виглядає дивно. Вона хотіла видати мене заміж за когось зі столиці й не надто довго наполягала на шлюбі з Люком. Ба більше — дуже швидко переключилася на пошук нового зятя. І при цьому обрала не когось із впливових столичних відьмаків, а звичайного вартового. Щоправда, з одним нюансом — він із татуйованих.

— Ну, твою логіку можна зрозуміти. Але чим же її так обурив факт зятя з того самого роду? — вирішив розбити мій ланцюжок міркувань Сніпі.

— Дорогий мій розумний друже, тут усе просто. Рен не має доступу до Саміту, а Дріас вхожий до голови Саміту.

— І з цього ти зробила висновок, що?..

— З цього я зробила висновок, що мама щось знає або щось затіває, не ставлячи мене до відома про свої плани.

— І ти, як чесна та законослухняна відьма, хочеш дізнатися що саме?

— Ну звісно, — посміхнулася я. — Знаєш, я так скучила за домом. Певно, пора мені навідатись туди.

— Швидше, ніж на канікулах, тобі цього не зробити, — зауважив Сніпі.

— Ще місяць. Якраз вистачить часу, щоб зібрати ті нещасні крихти інформації, які валяються навколо в академії.

— Схоже, Рен тільки розбурхав вулкан.

— Йому про це знати не обов'язково, — шикнула я на Сніпі. — У кожній відьмі повинна бути загадка.

— Здається, класик писав не зовсім так, — хихикнув друг.

— Це авторська переробка, — підморгнула я.

— От хвостом відчуваю, що нічим хорошим твоє розслідування не закінчиться.

— Як би там не було, задню я не дам. Ти прикриєш мій тил? — подивилася я на друга.

— Я завжди буду поруч, моя дівчинко.

— Я знаю, — ніжно провела я рукою по його спині. — Завжди знала і завжди знатиму.

— Як би там не було, ця справа не жарти. І твоя мати не найдурніша відьма у світі. Якщо вона в чомусь замішана, то або не з доброї волі, або з лихим умислом.

— І жоден із цих варіантів мене не радує. Тим не менш, поки що справді варто притихнути. Викликати додаткову увагу Саміту зараз не варто. До того ж це може нашкодити не тільки мені.

— А за Люка ти так не переймалася, — хихикнув Сніпі.

— Ну так Рен і не Люк. Від нього й по шиї отримати можна.

— Що не кажи, а мені симпатизує цей відьмак, — муркнув пухнастий кіт, вислизаючи з-під моєї руки. — І не тільки мені.

Останні слова він вигукнув уже з підвіконня, стрибаючи на пишну напівголу гілку дерева.

— Тебе довго не буде? — спитала я.

— Випущу пар і повернуся. Будь слухняною і дочекайся мене, перш ніж шукати проблеми на свою порожню, але вродливу голову.

Раз, а іноді й кілька разів на місяць, фамільяр залишав мене в гордій самотності, вирушаючи випускати зайву енергію.

І справа була не в бажанні прогулятися чи в якихось романтичних пригодах на стороні.

Проблемою був тісний зв'язок фамільяра з відьмою-господинею.

Чим більше я переживала, раділа або взагалі перебувала в емоційно нестабільному стані, тим сильніше коливався мій енергетичний фон, підживлюючи фамільяра. Тому час від часу йому доводилося скидати надлишок сили в мирне русло.

Зазвичай Сніпі займався легкою атлетикою. А саме — забігами на далекі дистанції.

Найприємнішим було те, що рідний друг ніколи не повертався з порожніми лапами.

Тому смуток від його відсутності швидко компенсувався смачними цукерками або милою дрібничкою на згадку.

Провівши поглядом непомітну постать друга, що дедалі зменшувалася вдалині, я важко зітхнула.

Відсутність фамільяра вимагала неабиякого самоконтролю. Адже Сніпі не буде поруч, щоб гасити й поглинати мої викиди енергії. А перебувати в такому стані було небезпечно не тільки для оточуючих, в й для себе.

Зціпивши зуби, я вдихнула прохолодне вечірнє повітря.

Воно пахло зимою.