35

День тягнувся безбожно довго. Короткі переписки з Фреєю та її колючі погляди в мій бік не віщували нічого хорошого.

Зла й ображена на весь світ через несправедливість відьма погрожувала наслати на наші з Реном голови прокляття за те, що ми посміли ховатися від неї.

І жодні аргументи з мого боку не могли втихомирити ображену подругу.

Під кінець дня, на виході з аудиторії, мене зустріла ще одна така ж ображена моська.

— А з ним що? — спитала я в Джина.

Маг стояв поруч, невтішно й навіть трохи розгублено дивлячись на насуплену Фрею.

— Жартів не розуміє, — відмахнувся він від подруги, обережно підходячи ближче.

— Ти знав? — прикривши очі, протягнула Фрея.

— Що знав? — насторожився Джин.

— Що ці двоє разом! — звинувачувально тицьнувши в нас із Реном пальцем, вигукнула вона.

— Ні-і-і... — заперечливо замахав руками хлопець.

— Кепсько прикидаєшся, — сказав Рен. — Так, він знав від самого початку. Ще до того, як ви познайомилися.

— Поясни, будь ласка, — миттєво змінивши гнів на цікавість, сказала Фрея.

— Ти ж знаєш про забіг Ілаї в пухнастому халаті по чоловічому гуртожитку.

Охопивши обличчя долонями, я сховалася від сорому.

— Ага... Стоп! Ви ще з тих пір разом?! — зриваючись на крик, заволала Фрея.

— Ні. Ілая не знала про мої плани, — відповів Рен. — І перш ніж вона почне кричати, бувайте.

Загубивши щелепу десь на підлозі, я занадто пізно отямилася. Підхопивши мене на руки, Рен швидко поніс подалі від зайвих очей і вух.

Озирнувшись, я побачила, як радісна Фрея мило махає мені рукою.

— Сиди тихо, або опинишся в капкані рук ображеної відьми, — обпікаючи вухо подихом, прошепотів Рен.

Чомусь відчуття його рук не викликало ні спротиву, ні страху. Навпаки, зараз я почувалася напрочуд комфортно.

— Дякую, — усе ж вирішила змінити гнів на милість я.

— Як би там не було, зараз ми в одному човні, чи не так? — підморгнув Рен.

У нього був напрочуд дивний настрій. Незвично хороший. Він виглядав занадто щасливим.

— Не переймайся. Я впевнений, що ти зможеш зіпсувати мені настрій за лічені хвилини. Мушу визнати, у тебе до цього талант.

— Зарахую це за комплімент. Але за однієї умови: я буду єдиним джерелом твого поганого настрою.

— Домовились, — сказав Рен, обережно саджаючи мене на лавку в парку.

Роззирнувшись навколо, я помітила, що ми самі.

— І не прийдуть. А якщо й припхаються — нас не побачать.

— Купол? — здивовано витріщилася я.

Раніше Люк розповідав про можливість встановлювати купол після завершення навчання, але зараз я вперше бачила, як старшокурсник робить це настільки легко.

Я підвелася й обережно відійшла від Рена, шукаючи край купола, щоб роздивитися його ближче. Він ледь помітно мерехтів, нагадуючи захист над академією, тільки значно тонший і сплетений із окремих ниток енергії.

— Є ще приховані таланти, про які мені варто знати? — спитала я.

Відьмак із явним задоволенням розвалився на лавці, насолоджуючись останніми теплими променями сонця.

— Думаю, після весілля зможу продемонструвати всі інші. Або... якщо ти захочеш.

Закривши вуха долонями, червона до кінчиків пальців, я закричала:

— Нічого не чую! Не хочу чути! Закрий рота!

Рен перевернувся на бік і з посмішкою спостерігав за моєю реакцією.

— Як ти можеш поводитися таким чином? Це межа невихованості!

— А хто сказав, що я хороший? До того ж не тобі мене судити. Чи нагадати, як ми познайомилися?

— Не треба, — виставивши вперед руку в захисному жесті, відповіла я.

Підійшовши до лавки, я присіла на край і відсунула його ноги.

— Тобі не здається, що нам важко знайти адекватні теми для спілкування?

— Ні. Просто це, мабуть, вдруге, коли ми говоримо довше ніж дві хвилини поспіль.

— І як же нам знайти спільну мову?

— А хіба її потрібно шукати? Мені добре навіть мовчати поруч із тобою. Якщо хочеш — можеш говорити. Я готовий слухати тебе вічність. Вибач, якщо розчарую, але я не найбалакучіший молодий чоловік на світі.

— Я нічого про тебе не знаю, — зізналася я.

Моє поспішне рішення, той дикий імпульс, що зв'язав наші життя угодою, вже не виглядав таким ідеальним. Я не знала про Рена майже нічого. Лише те, що він був загадковим відьмаком, якого я колись на свою голову поцілувала.

— І що ж ти хотіла б знати про мене? — спитав він, вмощуючи голову мені на коліна.

Його темні очі дивилися просто на мене, блищачи під сонцем. Бліде обличчя, ледь помітні тіні під очима, прямий ніс, густі довгі вії й, як завжди, насуплені брови.

Обережно провівши пальцем по переніссю, я розгладила складку між ними.

— Що ти робиш? — спитав Рен.

— Перестань хмуритися. Це негарно.

Прохолодна рука обхопила мою, не дозволяючи забрати її від його обличчя.

— Зачекай.

Він повільно перемістив мою долоню собі на щоку.

— Що ти робиш? — розгублено спитала я.

— Іноді я думаю, що сплю, — тихо сказав він, заплющуючи очі.

— Чому?

— Занадто мені щастить. За все своє життя я вперше щасливий. Але від цього стає лячно. Раптом це лише сон? І я скоро прокинуся, а все зникне, і я знову залишуся сам.

— Але ж я поруч.

— Це лякає ще сильніше, Ілая.

Моє ім'я з його вуст прозвучало вперше, змусивши метеликів затріпотіти десь глибоко в грудях.

— Перестань шукати тих, хто зник. Ви з Фреєю просто не розумієте масштабу трагедії.

— Що ти маєш на увазі?

— Це не одиничний випадок. Історія хоче повторитися...

— Що ти хочеш сказати?

— Бережи себе й не лізь туди, куди не треба. Я не хочу прокидатися від казки, яку ти мені створила.