34

— Значить, відьмак... — нервово постукуючи хвостом по підлозі, сказав Сніпі.

— Відьмак, — покаялася я перед фамільяром.

— Довго думала?

— Ну... ні, — вирішила не вдаватися до брехні.

— Так, у твоєму стилі, — вороже блиснувши очима, відповів Сніпі.

Розповідь про події сьогоднішнього дня викликала в нього радше зацікавлення, ніж здивування чи гнів. Однак після завершення моєї розповіді Сніпі задумливо замовк.

— Швидко ти перестала боятися відьмацької помсти, — нарешті сказав він, переводячи тему.

— Хто ж каже, що перестала? Просто позбавила її сенсу, — посміхнулася я, падаючи на ліжко.

— Рано радієш. Не думаю, що цей тобі багато волі дасть. Занадто вже власницький.

— От і займуся приборканням дракона, — сердито жбурнула я в Сніпі подушку.

— Ти ніколи не подорослішаєш, — відстрибнувши від снаряда, сказав він.

Гордовитою ходою Сніпі покинув мене наодинці із собою та власними думками.

Останні, до речі, затихли. І від цього на душі ставало тривожно.

Відчуття неспокою кілька разів змушувало мене схоплюватися серед ночі, тому зранку вигляд у мене був кепський.

— Чи не захворіла ти, пташко? — лагідно торкаючись мого обличчя, спитав Вітік.

— Хіба що на голову, — пробурмотів, видно ще злий після вчорашнього, Сніпі.

— Ану затихни, шкуро облiзла! — прикрикнув на нього домовик.

— Укого це облiзла? У мене облiзла?! — задихаючись від обурення, Сніпі настовбурчив шерсть.

Габарити друга почали стрімко збільшуватися під немиготливим поглядом Вітіка.

— Ти хоч і сильний, але я все ще у своєму домі. Не ризикуй, пухнастий. Усю шерсть обпалю — лисим станеш.

Не знаю, кого більше здивувала погроза доброго домового, але почули її всі.

— Що тебе гризе, пташко? Чого боїшся? — уже спокійніше спитав Вітік.

Він дивився по-доброму, з невгасимим бажанням допомогти.

— Вибору свого боюся... Долі боюся. Майбутнього, — опустивши очі, сказала я.

— А ти не бійся. Раз обрала — то тримайся за нього. Опорою стане. Сильний він, відповідальний. Не дивись, що брови хмурить. Тебе не образить і другому не дасть.

— І що ж ти в цьому такий певний?

— Ходив я до нього, — покаявся Вітік. — Боявся за пташку, переживав. Перевірити його хотів.

— І? — зацікавився Сніпі.

— І прийшов вчасно. Не сам він був. Із вартовим, тим самим, що сюди заходив.

— Що почув? — вирішив перейти до конкретики Сніпі.

— Вартовий злився. Просив нашого відьмака одуматися. Правильну сторону обрати.

— Нашого? — фиркнув Сніпі.

— До слів не прискіпуйся. Раз Ілая його прийняла, то не нам мішатися.

— Припустимо, — кивнув Сніпі.

— Ну так от. Вартовий тисне авторитетом, напирає. А наш так спокійно стоїть, спиною об стіну сперся, очима його свердлить і каже: «Я свій вибір давно зробив. І не вам його змінювати».

— І до чого тут Ілая? — перебив Сніпі.

— Та ти вже перестанеш нявкати над вухом?! — знову рознервувався Вітік.

— Сніпі, почекай, — перервала я їх.

— Дякую, — домовик вдячно глянув на мене. — Слів дослівно не пам'ятаю, але він сказав, що Ілаю обманювати не буде. І питання, які їх не стосуються, краще вирішувати без них.

— Цікаво, які це питання і чому вони їх не стосуються. Тепер у мене ще більше запитань, ніж відповідей, — Сніпі застрибнув на підвіконня й зачаровано почав щось роздивлятися надворі.

— Я, певно, вже піду. Скоро уроки почнуться. Якщо будуть новини — дайте знати.

Я не могла не погодитися зі Сніпі. Забагато запитань і так мало відповідей.

Щось дійсно вислизнуло від мене крізь пальці, і я мала з'ясувати що саме.

Фрея сьогодні не зустріла мене в коридорі. Значить, Джин забрав її раніше.

Натомість на подвір'ї, сидячи на нижній сходинці, чекав Рен.

— Мене чекаєш? — посміхнулася я відьмаку.

Рен підняв обличчя догори, примружившись від ранкового сонця. Я нависла над ним, відкидаючи тінь.

Під очима в нього залягли ледь помітні синці, а блідіше, ніж зазвичай, обличчя видавало втому.

Схоже, не я одна не змогла відпочити.

— Вгадала, — натягнувши ледь помітну посмішку, відповів він.

— Я казала тобі коли-небудь, що ти схожий на шматок льоду, коли так робиш?

— А я казав, що ти схожа на лінивця, коли справа доходить до зборів?

— Один — один, — перестрибнувши останню сходинку, посміхнулася я й рушила до навчального корпусу.

— Мене не почекаєш? — наздоганяючи, спитав відьмак.

Він нагнав мене за кілька кроків і, перехопивши вільну руку, самовдоволено переплів наші пальці.

Кілька зівак поруч одразу жвавенько почали обговорювати побачене.

— Навіть не починай. Не пущу, не передумаю і ні, не нахабнію. Ти моя, дорога відьмочко. Сама мене обрала. Тому звикай до мене й моєї постійної присутності у своєму житті, — випередивши всі мої можливі запитання, заявив Рен.

— Ну от, ковтка свободи не буде, — гірко протягнула я.

Слова Сніпі знову спливли в моїй втомленій голові.

— Щойно одружимося — отримаєш. Я ні на день тебе саму не залишу. А оскільки моя спеціалізація безпосередньо пов'язана з мандрівками, думаю, нудьгувати тобі не доведеться.

Він зупинився й зупинив мене.

— Але ж я...

— Маєш право сама обрати напрям навчання. Я не прихильник дружин, замкнених за сімома замками.

Рен обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя й заправив його за вухо.

— Тим паче, коли потенційна дружина має талант знаходити неприємності навіть у замкненому просторі. За тобою весь час наглядати треба. 

Опустивши голову, я заховала радісну й водночас збентежену посмішку від його темних очей і повільно пішла слідом за хлопцем, який уже продовжив шлях.

Здається, я все-таки зробила правильний вибір.