33

                                        Елеонора Шенборн

— Як і слід було очікувати, кров не водиця, — роздивляючись через відкрите вікно вежі академії, промовила голова Саміту відьом.

— Однак це суттєво змінює плани, — відповів Дріас.

— Ти занадто юний, щоб бачити все наперед. Проте мушу визнати твій потенціал. Колись ти можеш стати гідною заміною для мене, — відповіла відьма, повернувшись до нього.

Сиве волосся, туго закручене на потилиці у вузол, натягувало суху, схожу на пергамент шкіру. Вік наздоганяв і забирав своє. Вона прожила чудове життя і весь цей час при владі вибудовувала безпечний світ для відьом та їхнього добробуту.

Та все змінилося минулої весни.

Перші звернення до Саміту про зникнення відьом замовчувалися. Спочатку вона не надала цьому належної уваги, однак невдовзі загальна кількість зниклих перевалила за два десятки.

Молоді, повні сил та енергії. Майбутнє своїх родів.

Саме тоді вона зрозуміла, що потрібно діяти.

— Чому вас цікавить саме ця відьма? — спитав відьмак.

— Що ти знаєш про рід Думенів? — запитала вона.

Дріас завжди відрізнявся від своїх ровесників. Надто проникливий, із умінням бачити приховане, з даром відрізняти правду від брехні. Із чітким бажанням стати не просто зброєю, а рукою, яка нею керує.

Елеонора помітила його ще в роки навчання і вчасно взяла під своє крило.

— Не багато, — задумливо відповів Дріас. — Здається, там було щось про чорних відьмаків.

— Вірно. Один із предків Ілаї став чорним відьмаком. Начхавши на всі моральні межі, він занурився в темряву настільки глибоко, що вона його поглинула.

Тоді творилися страшні речі.

Ніхто не очікував, що один чорний відьмак зможе наробити стільки лиха.

І даремно.

Темрява допомагала йому ховатися. А поки його шукали, він коїв таке, від чого й зараз у притомних відьом волосся стає дибки.

— Що ви маєте на увазі? — зацікавився Дріас.

— Почали зникати відьми. Одна за одною. З певною послідовністю. Їх шукали днями й ночами, поки нарешті не знайшли.

У передмісті столиці, просто під носом у верхівки Саміту, чорний відьмак перетворив її на інструменти для своєї сили.

Врятувати не вдалося нікого.

Уся країна поринула в жалобу.

Майже всі роди втратили когось зі своїх відьом.

— І рід помилували? — здивувався Дріас.

— Як не дивно, так. Адже ніхто з роду не брав у цьому участі й навіть не знав, де зник їхній родич. Однак протягом десятиліть за ними спостерігали, поступово очищаючи прокляту кров. Поки від великого роду не залишилася лише одна сім'я.

— Єдина спадкоємиця.

— Саме так. Ґрета — непогана відьма. Або завжди дуже старалася такою здаватися. Коли народилася Ілая, вона відійшла в тінь на кілька років. А потім повернулася дуже гучно. Вимагаючи шлюбу з чистокровним відьмаком і посилаючись на те, що Ілая — остання представниця роду.

Саміт не відмовив.

Але шлюб із Люком Ілая розірвала.

— І що ж тут підозрілого? — спитав Дріас.

— Тоді я її ще не підозрювала. Підозри щодо Ґрети з'явилися після того, як вона почала активно шукати доньці пару у вашому клані.

— Досі не бачу зв'язку.

— Ілая — єдина, довгоочікувана донька Ґрети. Дитина, якій майже ніколи ні в чому не відмовляли. За неї ця відьма здатна стерти з лиця землі будь-кого. Така вже материнська суть. То чому ж вона вирішила знехтувати бажаннями доньки й обрала їй у пару того, хто точно не стане хорошим чоловіком?

— Ауч. Образливо, — розтягнув губи в посмішці Дріас.

— Хіба я не права? — спитала Елеонора. — Ти явно не будеш зразковим сім'янином. І, хоч добре зберігся, все одно значно старший за дівчину. І серце твоє далеко не вільне...

— Твоя правда. Однак колись і мені доведеться виконати свою роль у продовженні роду. І вона була не найгіршим варіантом. У неї є потенціал.

— Ілая — чиста гірська краплина, яку ще не скаламутив бруд життя. І в цьому її краса. Однак усім відомо: коли вода прагне волі, вона зносить усе на своєму шляху.

— І тим не менш ти думаєш, що Ґрета переслідує якийсь додатковий мотив, намагаючись увійти до клану?

— Так. І мені дуже важливо дізнатися, що саме так сильно лякає цю відьму.

— Що я маю зробити?

Тон Дріаса став холодним. Зараз він знову був схожий на вартового, а не на колегу, друга чи учня.

— Приведи до мене Рена. Але ніхто не повинен бачити чи знати про це.

— Я почув.

Дріас пішов.

Елеонора знову повернулася до вікна.

Зморшки на її лобі стали глибшими, схожими на борозни щойно зораного поля. Руки міцно вп'ялися в підвіконня, а очі свердлили будівлю академії.

— Лиш би історія не повторилася... — прошепотіла вона, відчуваючи, як холод повільно розтікається спиною.