32

                                     Рен

Саміт, викрадення, вартові в академії... Навколо цієї відьми крутився такий вир подій, що я почав повільно втрачати голову.

Відьма, яка зустріла її на вулиці, насторожувала мене гострим поглядом і надто напруженою поставою, ніби весь час перебувала напоготові. Її бігаючий погляд видавав хвилювання, і це змушувало мене нервувати.

Однак вона так різко змінилася, коли обійняла Ілаю.

Мама...

Такі схожі й водночас різні. Близькі та далекі одна для одної.

Ця вилазка за межі академії бісила все сильніше. Здавалося, що чим ближче ми підходили до будівлі, де проходив Саміт, тим більшою ставала дистанція між мною і нею.

Ім'я, почуте мимохідь...

Злість. Якась прихована образа на самого себе і весь світ. Тупий, ниючий біль усередині. І невідоме досі почуття втрати, наче просто з рук виривали щось настільки цінне, що життя без нього втрачало сенс.

Убивало й розривало серце її посіріле обличчя, бліді стиснуті губи й абсолютно порожні очі.

Однак єдине, що спало мені на думку, — вивести її на агресію. Змусити прокинутися від оціпеніння, у якому вона опинилася.

Переможницею...

Вона сказала, що вийде звідси переможницею.

І як це розуміти?

Що коїться в її голові?

Чому ця відьма геть не піддається жодним правилам логіки й змушує мене ставати таким самим?

Подальше шоу мене не цікавило. Одне свій обов'язок я повинен був виконати.

Шок минув у ту ж мить, коли Елеонор, голова Саміту, пройшла повз. А свої подальші дії я усвідомив лише тоді, коли ми вже летіли над містом у невідомому нікому напрямку.

— Переможницею? Що ти задумала? — вдивляючись в очі Ілаї так, ніби міг знайти там відповідь, спитав я.

— Перемогти, — посміхнулася вона.

Її рука обвилася навколо моєї шиї, і по тілу розтікся неймовірний жар, від якого стало важко дихати. Її обличчя наблизилося до мого так швидко й близько, не залишаючи можливості ні втекти, ні зупинити її.

Чи, швидше, себе...

Поцілунок був не схожий на жоден із попередніх.

Швидше ніжний, ніж пристрасний.

Із нотками прихованих у їхніх серцях недомовлених бажань.

Я приземлив мітлу за кілька метрів від бар'єра. Поодинокі перехожі, звиклі до адептів, майже не звернули уваги на чергову пару, що спустилася з небес на землю.

— Чому я? — спитав я, дивлячись на вже розгублену дівчину.

— Цікаве питання... Наступне питання, — несміливо посміхнулася Ілая, досі вагаючись озвучити відповідь яка уже і так була зрозуміла.

— У тебе будуть проблеми.

— Вони були б і без мого вибору. Чи ти думаєш, що одруження з Дріасом — це хороший варіант?

— Я думаю, що вплутуватися в культ Рун — не найкраща ідея.

Бліді руки відьмочки, стиснуті в замок, здригнулися ще сильніше. Її погляд забігав по стіні навколо академії.

Її гризли роздуми, а я не знав, чим допомогти.

Охопивши її руками, я стиснув Ілаю в обіймах і крадькома, наче злодій, вдихнув легкий аромат її шовковистого волосся.

— Я буду поруч.

— Я знаю, — прошепотіла вона, ховаючи почервоніле обличчя мені на грудях.

Я знав її кілька тижнів. Можливо, місяців.

Майже не розмовляв із нею.

Та попри це вона була моїм магнітом, який змушував наближатися й торкатися.

Вона притягувала мене до себе з того самого дня, коли накинулася на мене в коридорі.

І ніколи не дізнається, яким везінням для неї і для всіх стали власноруч розірвані заручини.

«Я її не віддам. Вона моя...»

Думка, яку я постійно проганяв від себе, зараз викарбувалася на серці, наче хтось випалив її розпеченим залізом.

Я тримав її в обіймах, поки вона сама обережно не відсторонилася.

— Певно, пора повертатися... За бар'єром безпечніше, ніж тут, — сказала вона.

— Твоя правда, — відповів я, згадавши про розгнівану майбутню родичку, яка могла навідатися в гості будь-якої миті.

— Рен...

Вона вперше назвала мене на ім'я, і це викликало несміливу посмішку.

— Що?

Ілая стояла, опустивши погляд у землю й колупаючи носком туфлі потрісканий ґрунт.

— Давай почнемо все з чистого аркуша.

Її очі вперше дивилися на мене без злості, осуду чи страху.

— Думаю, нам варто просто продовжити писати нашу історію, — усміхнувся я.

Вхопивши розгублену дівчину за руку, я потягнув її до входу.

Подумки дякуючи всім вищим силам за чорного кота, який перебіг дорогу й змусив мене запізнитися на захист практики.

Якби не той чотириногий, я не опинився б у потрібному місці в потрібний час і не зустрів би свою відьмочку.