30

Світанки дарують нові дні… І сьогоднішній не став винятком. Вітік метушливо розкладав сніданок на столі. Домовик сьогодні також виглядав знервованим і мовчазним. Сніпі щось зацікавлено роздивлявся у вікні, демонструючи пухнасту дупу всім присутнім у кімнаті.

Сонно протерши очі й шаркаючи тапочками по підлозі, я дійшла до ванної. Часу залишалося мало, але бажання поспішати так і не з’явилося.

— Ілая, не засиджуйся у воді. Ти ж не русалка, щоб переїхати жити у ванну, — почула я бурчання фамільяра.

«Ванна — єдине місце, де ви мене не дістанете», — подумала я, насупивши лоба.

Сніданок у горло так і не ліз. Вітік важко зітхнув, провівши маленькою рукою по моєму ще вологому волоссю, що пахло духмяними травами.

— Одні очі скоро залишаться, пташко, з такими нервами.

— Відгодуєш, — натягнуто посміхнулась я й вислизнула з-за столу.

Я пробігла через внутрішній двір академії та зупинилася перед виходом за бар’єр.

— А де супровід? — спитав черговий.

— Я її супровід.

Я здригнулася, почувши до болю знайомий низький голос за спиною. Повільно обернувшись, побачила Рена й подумки вилаялася.

— Думала втекти непоміченою? — майже пошепки сказав він.

— Аж ніяк. Просто думала, що за присутності батьків твоя участь не потрібна.

— Я також так думав до сьогоднішнього ранку… — ховаючи руки в кишені чорних штанів, відповів Рен. Чорні пасма впали на очі, які загадково виблискували.

Чомусь я не змогла відвести погляду від цього дивакуватого відьмака. Зазвичай його присутність вибивала мене з рівноваги, а зараз, навпаки, тримала в дивному заціпенінні.

— То ви проходите чи ні? — вирвав мене з трансу черговий.

— Звісно, — відвернувшись від Рена, сказала я й швидко пройшла крізь прохід.

— Ти запізнилася, — пролунав знайомий голос.

Я випросталася, ніби по струнці.

— І я рада тебе бачити, мамо, — сказала я, дивлячись на неї й намагаючись знайти у строгій, владній відьмі відблиски колишньої ніжності.

— Моя маленька… — розкинувши руки, мама скинула публічну маску й міцно обійняла мене.

— Я вже доросла, — засоромлено посміхнулась я, скосивши погляд на Рена.

— Звісно, доросла, — усміхнулась вона, поправляючи зачіску. — І навчилася по-дорослому вляпуватися в проблеми, чи не так?

Мама не злилася — і це трохи заспокоювало.

— То куди ми? — спитала я, відчувши слушний момент.

— На Саміт.

— А навіщо я там? — не втрималась я від подиву.

— Ну… моя дорога. За останні кілька років твій уже колишній наречений добряче напакостив Саміту й зірвав не одну угоду між родами. Тому вони дозволили швидко розірвати ваші заручини. Твоя присутність потрібна для укладання нової угоди.

— Нової? — я відчула, як земля йде з-під ніг.

— Звісно. Ілая, роки летять, часу обмаль… а адекватних незаміжніх чоловіків — тим більше.

Мама продовжувала говорити, але я вже майже не чула слів. У голові стояла пекельна тиша, думки зникали одна за одною, як і всі плани на майбутнє.

Ось так тобі, Ілая Думен. Як би не пручалася — від долі не втечеш…

Я йшла за мамою, не помічаючи дороги крізь пелену сліз. Єдиним, що тримало мене в реальності, була її міцна рука, якою вона впевнено вела мене вулицями столиці.

— Ти зрозуміла? — вона міцніше стиснула мою долоню, вириваючи мене з думок.

— Мг, — автоматично відповіла я.

— Молодець. Раз випав такий шанс — треба брати короля, а не валета. Хто б подумав, що цей бовдур стане настільки корисним, — розсміялася мама.

Я не поділяла її радості, але все одно нервово всміхнулася.

— Прийшли, — зупинилася вона перед величною будівлею зі статуями драконів на вході. — Старайся менше говорити. І пам’ятай: я подам знак, кого потрібно обрати.

Вона зникла в коридорі, залишивши мене чекати серед рівних рядів стільців у тьмяному приміщенні.

— Поруч із матір’ю ти втрачаєш бойовий запал. Але мушу визнати — ти схожа на неї, — сказав Рен.

Я вже майже забула про його присутність. І той факт, що він став свідком цієї розмови, раптово роздратував мене більше, ніж сама ситуація.

— Насолоджуєшся тріумфом? Рано радієш. З цієї будівлі переможцем вийде лише один, — блиснула я очима.

— Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш, — хмикнув він, сідаючи позаду.

Я ще кілька хвилин відчувала його погляд на спині, але зосередитися на цьому вже не могла.

— Нас чекають, — гукнула з тіні мама.

Я повільно підвелася, вдихнула глибше й стиснула кулаки.

«Вибач, мамо, але правила гри змінилися».