25

З аудиторії я вистрибнула однією з перших під здивованим поглядом Фреї. Широко розплющені очі подруги видавали її крайню ступінь здивування, а прикушена пухла губа — зацікавлення.

Однак, на моє найбільше розчарування, Рена сьогодні на місці не виявилося. Зазвичай його присутність мене напружувала, але зараз я стояла, розгублено озираючись.

— Джина також немає, — підійшла Фрея, м'яко торкнувшись моєї руки.

— Чому саме сьогодні? — закриваючи обличчя руками, важко зітхнула я. Знову налаштуватися на подібні дії мені могло й не вдатися.

Та довго чекати не довелося. Наче з-під землі переді мною з'явився Сніпі.

— Що ти тут робиш? — здивувалася я.

— Проводжаю тебе до крила дирекції. Тебе очікують на допит.

— Уже? — спитала я. Руки почали тремтіти, а відчуття холоду освіжило потилицю.

— А я? — спитала Фрея. Її вмить охриплий голос видав хвилювання.

— Очікуй. Додо тебе приведе, коли настане час, — відрапортував Сніпі.

Він окинув Фрею співчутливим поглядом і, граційно розвернувшись, попрямував уперед коридором.

Гордо піднявши голову, я послідувала за фамільяром. Що б не трапилося, своєї вини я не відчувала.

Ми йшли звивистими коридорами й нарешті звернули в потрібне крило. Піднялися на декілька поверхів угору й зупинилися перед темними, щільно зачиненими дверима.

— Ілая, не завжди те, що ми хочемо сказати, повинно бути почутим, — тихо сказав Сніпі й відійшов, даючи мені дорогу.

— А ти? — спитала я.

— Не отримав дозволу. Хоч повір, старався з усіх сил. Вірю в тебе, моя дівчинко.

Сніпі потерся об мою ногу й швиденько побіг геть. Він завжди тікав, коли починав хвилюватися.

Я штовхнула важкі двері й швидко прослизнула всередину.

За потертим дерев'яним столом сиділи четверо людей. Я одразу впізнала директорів, обличчя яких часто бачила в магічній пресі. Вони сиділи, тримаючи напружено рівні спини. Очима намагалися вихопити найменшу зміну в моїй поведінці.

Поруч із ними сиділи двоє чоловіків, одягнених у закритий темний одяг. Вони були набагато молодшими, аніж я їх уявляла. Здавалося, самі лише вчора випустилися з академії. І хоч я розуміла, що зовнішність буває оманливою, усе одно здивувалася.

В одного з них на обличчі виднілися руни, що доводило його приналежність до татуйованих. Чітко простежувалася належність до азійського етносу. На обличчі застигла натягнута посмішка, більше схожа на оскал. Темне волосся було охайно зачесане.

Його напарник суттєво відрізнявся. Світле волосся, цупкі блакитні очі, схожі на шматки льоду, здавалось, проникали в саму душу. З-під коміра сорочки визирали візерунки рун. З представниками цієї общини я не стикалася ніколи раніше, і по спині мимоволі поповзли мурашки.

— Раді знайомству, — занадто розтягуючи слова, сказав перший. — Міс Ілая Думен, мушу зізнатися, що доволі багато чув про вас.

— Сподіваюся, хорошого, — скопіювавши його манеру, відповіла я й зловила на собі зацікавлений погляд.

— У більшості, — кивнув він. — Ви усвідомлюєте, чому знаходитесь тут?

Його супутник, що досі сидів непорушно, повільно почав підгортати рукав сорочки. Майже вся рука була вкрита рунами, і я почала здогадуватися, чому мені доведеться їх побачити.

— Так. Мене попереджали, але я думала, що стосовно мене не будуть застосовуватися магічні маніпуляції, — трохи сильніше, ніж варто було б, захвилювалася я й у пошуках підтримки подивилася на директорку Шенборн.

— Ніхто не посміє, якщо не побачить для цього явних підстав. Поки що будь добра просто розповісти все, що тобі відомо, — лагідно сказала директорка.

— Із зниклою я познайомилася в ніч, коли вона, власне, й зникла, — почала я чітко викладати заздалегідь підготовлену інформацію. — Усе, що знала про неї до цього, — це те, що вона жила по сусідству з Фреєю.

— Чудово. Яким чином ви зіштовхнулися і де? — спитав татуйований.

— Біля бар'єра, вночі.

— Мета?

— Вихід у місто.

— Можу поцікавитися, що три юні відьми шукали вночі в місті?

— Мені не відомо, куди направлялася Аполін, а ми з Фреєю хотіли відвідати один заклад.

— Який?

— Клуб.

— Шановні директори, думаю, вам варто суттєво переглянути заходи безпеки академії, — саркастично усміхнувшись, сказав татуйований, поправляючи темні пасма.

— Не переступай межу, Дріасе, — прошипів директор Шенборн.

Завжди зібраний і мовчазний чоловік середніх років укрився червоними плямами, що видавало його злість.

— Мовчу, мовчу. Що ж, міс Думен, чи є ті, хто міг би підтвердити, що разом із вами не було відьми?

— Не знаю. Можливо, охорона закладу.

— Назва?

— Магічна феєрія.

— Цікаво... — пробурмотів ледь чутно напарник Дріаса.

— Згоден, — кивнув Дріас. — Що ж, можете бути вільні. Поки що.

Знизавши плечима й відмітивши для себе, що не такий страшний вовк, як його малюють, я спокійно вийшла з кімнати, відчуваючи на собі прискіпливий погляд.

На порозі вже чекала почервоніла Фрея. Додо смиренно сидів у неї на плечі, зацікавлено розглядаючи мене очима-кнопками.

— Ну що? — оживився Сніпі.

— Як бачиш, жива. Магію не застосовували, і за це дякую, — я нервово сіпнула головою, від чого декілька неслухняних пасом, що вибилися з коси, впали на очі.

— Добре, — кивнув Сніпі, схоже задоволений.

— Усе не так страшно, — обережно беручи Фрею за крижані руки, сказала я.

Подруга натягнула несміливу посмішку й, кивнувши, зайшла всередину. Одночасно з тим, як відчинилися двері, у повітря, відштовхнувшись від її плеча, піднявся Додо.

— Ходімо, — буцнув мене головою в ногу Сніпі, привертаючи увагу. — Краще не потрапляти їм на очі зайвий раз.

— Іди. А я зачекаю Фрею, — твердо відповіла я.

— Ну дивись сама, — загадково хмикнув кіт і хутко побіг геть.