24

У кімнату я повернулася ближче до світанку. Опухле від сліз обличчя й досі червоний ніс стали останніми свідками подій цієї ночі.

Сон так і не прийшов... Було надто багато думок, роздумів і емоцій. Тому, коли десь через годину Вітік невдоволено хитав головою, дивлячись на мене, я мовчала.

— Довели пташку... — шмигнув носом домовий.

— Вона сама кого хочеш доведе. Вся в матір. Відьми, щоб їх... — прошипів Сніпі.

Ображено зиркнула на друга, однак той, схоже, також був не в кращому гуморі й мовчки вийшов із кімнати в невідомому напрямку.

— Злий, — констатував Вітік. — Усю ніч думав... Тебе не було, а він туди-сюди, круги нарізав і шипів.

— Значить, нічого не вигадав, — гірко зітхнула я. — Бути мені купленою, як корова на ярмарку.

Образа на батьків досягла апогею... Роки турботи й любові вони змогли перекреслити одним-єдиним вчинком, яким показали себе справжніх. Для них я стала товаром, способом відкрити для себе двері у світ, з якого їх попросили. І вони зроблять для цього все.

— Не горюй. Немає біди, поки вона не сталася. А думками її лише притягнути можна, — мудро сказав домовий, поклавши свою маленьку руку на мою.

Від його жесту стало тепло на душі, спокійно.

— Дякую за підтримку і турботу, — посміхнулася я й підвелася. — Піду на уроки, а потім ще й на допит загляну. Розгребу все по шматочках, як завжди.

З кожним словом я наче скидала із себе нічні переживання.

— І з торгами цими щось вигадаю, — усміхнулася я лиховісно. — Як там Сніпі казав? Лише в крайніх випадках...

Сором'язливий рум'янець на мить опалив обличчя, але відьомське нутро швидко стерло будь-які емоції.

Я поспішно вийшла з кімнати.

— Бути біді, — почула я констатацію факту від Вітіка.

Подумки я вже готувалася до чергової порції шипіння Сніпі, який у моменти злості нагадував більше пухнасту зміюку, ніж кота.

До аудиторії я дійшла спокійно. На диво, не зловивши ані жалісливих, ані зацікавлених поглядів від оточення. Отже, вчорашній інцидент поки що був прихований, і це грало мені на руку.

Фрея мене випередила й тепер обережно розкладала свої речі на столі, готуючись до уроку.

— Ти ледь не спізнилася, — пробурмотіла вона ледь чутно.

— Встигла — уже й добре, — посміхнулася я.

— Виглядаєш, як хижак перед стрибком. Мені подобається цей блиск в очах, — усміхнулася Фрея. — Не поділишся планом?

— Знаєш, мене іноді лякає, як швидко ти зчитуєш мої думки з обличчя, — зізналася я подрузі.

— Хм, так це не мої вміння. Це твоє обличчя із субтитрами, — посміхнулася вона, сідаючи рівно саме в той момент, коли до кабінету зайшла викладачка.

І все-таки відьомське чуття — дуже небезпечна штука. А моє казало мені про наближення біди.

Пані Рогнеда сьогодні була не в гуморі. Вона вимовляла слова різко, наче обрубуючи кожне на кінці. Міцно сціплені руки побіліли від напруги, а погляд проходив наскрізь, нічого не помічаючи.

Такий стан дозволив відьмакам активізуватися й тепер раз у раз підштовхувати одногрупниць, які з останніх сил намагалися втриматися від відкритої перепалки. Дехто ледве досиджував до кінця пари, щоб якнайшвидше опинитися в коридорі, де на них чекали ледь не обожнювані охоронці з випускного курсу.

Зізнатися чесно, сьогодні цього чекала і я.