22

Сніпі мовчав. Терпляче чекав пояснень, даючи мені можливість набратися сил і хоробрості. Після почутого він сипав образливими коментарями в мій бік і мало не плювався від обурення, однак узяв себе в руки й вирішив усе ж рятувати мою дурну відьомську душу.

— І як? Як ти мені пропонуєш тепер тобі допомагати? — запитав він, постукуючи хвостом по підлозі.

— А є варіанти? — спитала я.

— Не знаю, — чесно зізнався він. — Вітік!

Уперше Сніпі сам покликав домового. Вітік виглядав здивованим, однак мовчки чекав.

— Ти дізнавався про того адепта, якого поцілувала Ілая? — спитав Сніпі.

— Я шукав інформацію, але її мало. Не місцевий, додому  майже не їздить. Має лише одного друга й із ним веде доволі цікаве та шкідливе для оточуючих життя. Вчиться добре.

— Це все? — спитав Сніпі. — Наречені, дівчата, подруги?

— Жодної подібної інформації, — винувато відповів Вітік.

— Цікавий екземпляр, — примружив очі кіт.

— Мені кінець, — схлипнула я.

— Займати завідомо програшну позицію — дурість, — пробурчав Сніпі. — Не ридай, поки не програла.

— А що мені робити? Тікати з академії чи готуватися до веселого навчального року в компанії відьмака?

— Підіграй йому, — раптом сказав Сніпі.

— Що? — перепитала я.

— Підіграй. Він хоче бути переможцем — нехай себе так і відчуває. Хоче відчути твій страх — удай, що боїшся.

— Я не знаю, чого він хоче.

— То дізнайся. Зроби все, що можеш, і тільки тоді визнавай поразку, — сказав Сніпі. — Або, ще краще, використай його увагу собі на користь. До того ж це буде не вперше.

— Не мели дурниць... — простогнала я, притискаючи долоні до гарячого обличчя.

— Відвадимо Люка, а поки буде спокій — подумаємо про порятунок... Як там його? — примружився Сніпі, згадуючи. — Рена.

— З ним мені спокійно не буде, — зізналася я, пригадуючи, як шалено калатало серце.

— Мила моя, спокійно тобі не буде в будь-якому випадку. Завтра на тебе чекають перевірки, допити і, дай Боже, відьму знайдуть. У гіршому ж випадку... Я не знаю, чого очікувати від татуйованих.

— Завтра? — здригнулася я.

Одна лише згадка про допит виводила мене з рівноваги. Хотілося сховати себе, свої думки й пам'ять.

— Тебе не з'їдять і вже точно не вважають винною. Тому заспокойся, — вирішив змінити гнів на милість фамільяр. — Але покарання за самовільну втечу вам не минути.

— Цього слід було очікувати, — зітхнула я. — Хоч ця вилазка й не була того варта.

— Отже, наступного разу будеш думати двічі, — хмикнув кіт.

Я посміхнулася, усвідомивши, як добре Сніпі мене знає.

— Іди спати, горе моє, — важко зітхнув кіт.

Присоромлено опустивши очі, я поповзла в бік ванної кімнати. Довгі розпущені пасма приховували щасливу посмішку.

Та щастя моє було недовгим.

Не встигли мої босі ноги переступити поріг кімнати, як я почула шипіння Сніпі.

Мій милий фамільяр настовбурчив шерсть на своєму невміру збільшеному тілі, і тепер на мене зловісно блимав очима злий кіт розміром із корову.

— Я нічого не робила... — позадкувала я.

Десь на околицях здорового глузду замаячило бажання зачинитися у ванній, однак останні крихти гордості змусили мене твердо стояти на місці.

— Не вистачало нових проблем. Нам би з цими розібратися... — зафиркав Сніпі.

— Було ж усе добре... — колупнула я ногою килим.

— Було. Поки я не вирішив перечитати листи від Грети, — засичав кіт.

Було видно, що прочитане його геть не обрадувало.

— Все так погано? Мама передумала? — боязко спитала я.

— Ти навіть не уявляєш, що спало на думку цій невгамовній відьмі.

Сніпі почав стукати хвостом по підлозі й замовк.

Мовчав він довго. Намагався взяти себе в руки, однак виходило це в нього геть погано.

— За Люка тебе не видадуть, але право вибору хочуть залишити за собою. Видно, коли твоя мати вигадувала цю авантюру, її мозок літав окремо на мітлі, — злобно виплюнув Сніпі.

Я повільно осіла на ліжко, очікуючи геть поганих новин, адже друг ніколи погано про маму не говорив.

— Що вона зробила? — хрипло спитала я. У горлі геть пересохло.

— Вирішила зробити аукціон... — крізь зуби видавив Сніпі.

— Вона не могла... — не повірила я. — Батько...

— У курсі...