20

— Ти обіцяла мене не лишати… — занила я, чіпляючись Фреї за руку.
— Так не я ж обирала маршрут, — відповіла подруга, вириваючись.
З самого ранку нас привітно й радісно відправили на заготівлю сировини в поля. Усю групу, включно з охоронцями, перемістили порталом і розділили по двоє. Відповідно, кожна відьма залишалась наодинці зі своїм охоронцем.
— Що за зводництво, — сердито буркнула я, спостерігаючи, як усі повільно й радісно розповзаються в різних напрямках.
— Пішли? — спитав Рен.
Я здригнулась від несподіванки. Відьмак говорив дуже рідко.
— Пішли, — кивнула я, направляючись у сторону узлісся, де повинна була збагатити академічні запаси пижмом, деревієм і календулою.
— Нудно йдемо, — знову заговорив Рен, викликавши мій здивований погляд у свою сторону.
— Хочеш весело — наздоганяй друга, — відповіла я.
— Ти завжди така колюча? — спитав відьмак.
— Не завжди.
— І то правда, — хмикнув Рен.
Його слова змусили мене задуматись, чи не впізнав хлопець мене чисто випадково.
Поле цвіло останніми барвистими квіточками. Ще трохи — і трава втратить усю свою соковитість та впаде під силою пір року. А потім земля вкриється периною снігу, відпочиваючи й готуючись до нового життя.
Я глибоко вдихнула пахощі поля, примружуючи від насолоди очі.
— Любиш квіти? — спитав відьмак.
— Менше слів — більше діла, — відповіла я, помітивши високе стебло деревію.
— Ти часто користуєшся таким правилом? — спитав Рен.
Чомусь мені дедалі менше подобалась його сьогоднішня балакучість.
— Ні, — відповіла я, обертаючись до юнака спиною.
— Втікаєш від діалогу? — наздоганяючи мене, спитав Рен.
— Нам немає про що говорити.
Я різко розігнулась — і завмерла.
Рен стояв просто переді мною, буквально за кілька сантиметрів. Чорне волосся було акуратно підстрижене й виблискувало на сонці. Витончені риси обличчя, пухкі губи, темні очі з незвичним для тутешніх місць азіатським розрізом. Та сама таємничість, яку я постійно від нього відчувала.
— Ти впевнена? — нахиляючись до мене й торкаючись губами вуха, прошипів відьмак.
Я відсахнулась, заплуталась у кошику й мало не впала, але була миттєво підхоплена Реном. Відьмак міцно охопив мене за талію, не даючи звалитись у високу траву.
— Пусти, — просичала сердито я, намагаючись вирватись.
— А якщо не хочу, то що? — у його очах блиснули бісики. Він явно розважався. Однак я не збиралась ставати його іграшкою.
— І не соромно чіплятися до зарученої? — вирішила провалитись крізь землю я.
— А зарученій не соромно кидатись в обійми до незнайомців? — питанням на питання відповів Рен.
— Ти впізнав.
— І не тільки я, — відпускаючи мене, сказав Рен.
— Будеш мстити? — налякано спитала я.
Здивовано подивившись на мене, Рен розсміявся. Його сміх, наче шовк, ніжно торкнувся вух.
— Не воюю з дівчатами.
— А я ніколи в житті не вийду заміж за відьмака, — згадавши слова Сольки, випалила я.
— От значить як, — недобре блиснувши очима, відповів Рен.
— Саме так.
— Побачимо, — кинув він і швидко відступив на кілька кроків, зарившись у траву й щось різко висмикуючи.
І ось це його багатообіцяюче «побачимо» луною звучало в моїй голові, не даючи зосередитись. Руки зрадливо тремтіли, тому повернулись ми останніми й майже з порожнім кошиком під смішливими й косими поглядами інших.
— Що трапилось? — пошепки спитала Фрея. — Ти бліда, наче поганка.
— Помсті бути, — відповіла я, кидаючи погляд у сторону Рена.
— Отже, потрібен план.