19

— Ох і злюка ця Ілая, — буркнув насуплений Джин.
— Схоже, що є таке, — підтвердив Рен.
Вони з другом неспішно прогулювалися невеличкою парковою алеєю, насолоджуючись свіжим повітрям і тишею. Цей рік був останнім спокійним студентським роком у їхньому житті.
— А ще вона, схоже, тебе не впізнала, — зауважив друг.
— Я також про це думаю.
— Цікаво виходить: сама на тебе накинулась, сама тепер морозиться. Чи це для неї нормально так поводитися?.. Ех, друже, щось мені здається, що ти ще пошкодуєш про цю пригоду.
— Не дізнаємось, поки не спробуємо… До того ж мені здалося, що ти вже й не сильно проти, — криво усміхнувся я, згадуючи, як друг улесливо поводився з Фреєю.
— Кумедна мала, — широко посміхнувся Джин.
— Не роби висновків за першим враженням. Побачимо, що буде далі.
— А ти збираєшся розповісти їй про… Ну про… — зам’явся Джин.
— Про те, що ми знайомі? — спитав я у нього.
— Мг.
— Поки що ні. Почекаємо трохи… Можливо, сама згадає. І ти мені в цьому допоможеш.
— Я? Яким чином? — здивувався Джин.
— Прибереш зайвого свідка, — посміхнувся я.
Джин на мить зупинився, про щось мовчки думаючи. Пнув каштан, що валявся поруч із його ногою, і, підморгнувши мені, сказав:
— Буде зроблено, мій капітане.
— Іди ти, — штовхнув я його, посміхаючись убік.
— Ей, боляче, — зойкнув Джин, наздоганяючи мене.
Хоч ми й були випускниками, чомусь саме зараз хотілося стати дітьми, і на мить ми собі це дозволили, завалившись у купу згребеного опалого листя.

                                          *****
— Солька! — покликала Фрея домову.
Мініатюрна помічниця з’явилась поруч із щирою посмішкою на обличчі.
— Ви ж мої красотульки. Голодні? — спитала вона.
— Є таке, — кивнула Фрея, різко перетворюючись на маленьку дитину під надійним крилом домової.
— Скоро все принесу, — серйозно відповіла Солька і розчинилась.
На столі поступово з’явилися тарілки й ложки, ваза зі свіжими фруктами, бокатий чайник, із якого піднімалася духмяна пара, а потім і основні страви.
— Їжте, мої хороші, — примовляла домова, підперши личко рукою і дивлячись на нас.
— Дякуємо, — хором відповіли ми з Фреєю, сідаючи за стіл.
— Ти б, моя золота, частіше в себе обідала, а то Вітік уже й носа похнюпив. І на мене вовком задивляється, — чесно зізналась Солька.
— Буду і в нього. Перепрошую, — відповіла я. — Але сьогодні треба поговорити в жіночому колективі.
— Ага… — розуміюче кивнула домова. — Порада доросла треба буде? — серйозно спитала вона.
— Не помішає, — зізналась я.
— Жуйте швидко і розказуйте, — очі Сольки загорілися цікавістю.
Домові любили таємниці, певно тому й допомагали відьмам із таємним виходом.
Коли ми нарешті наїлися і задоволено та сито видихнули, Фрея схрестила руки на грудях, демонструючи готовність слухати.
— Знаю я його, — відповіла я, червоніючи до кінчиків вух.
— Кого? — спитала Фрея.
— Рена, — відповіла зовсім тихо.
— По вас і не скажеш, що ви знайомі. Навіть не привітались, — нахмурилась подруга. — І звідки ти його знаєш?
— Це той самий… — почала я затинатися, відчуваючи, як червоні щоки аж печуть.
— Той самий… — почала думати Фрея. — Той самий?! — підскочивши зі стільця, витріщилась на мене подруга.
— Мг.
— Ну ти Люку самооцінку підрізала, — хмикнула Фрея. — Який усе-таки круглий світ.
— Можна отримати уточнення інформації? — спитала Солька.
— Ага, — кивнула Фрея. — Ти ж знаєш, що у Ілаї був наречений? Так от, коли вона дізналась про зраду, то в нього на очах напала на якогось адепта і поцілувала. А тепер цей адепт її охороняє.
— Відьмак? — спитала Солька.
— Мг, — підтвердила я, нервово чухаючи руку.
— Погано, — констатувала домова.
— Чому? — здивувалась Фрея. — Нічого ж страшного не сталось.
— Якщо він холостий, то нічого страшного. Довчиться Ілая та й заміж піде за нього. Він уже, повір мені, швидко проблему з теперішнім нареченим владнає. А якщо заручений і серце не вільне — буде біда. Не потерпить образи за любиму… Мстити буде. І вона збоку не лишиться.
— А що ж мені робити? — спитала я.
— Вихід шукати. Дізнатись, вільний він чи ні. Якщо вільний — хочеш не хочеш, програєш. А якщо зайнятий — шукай сильнішого за нього, захисту шукай. Сама не встоїш, — розпереживалась домова.
— Влипла ти, подруго, — зауважила Фрея.
— По самі помідори, — додала я.
— Наперед боятись не варто. Ти головне сама з ним не лишайся, — порадила Солька.
— Я подругу в біді не кину, — десь навіть ображено насупилась Фрея.
— От і правильно. Тримайтесь купи — і все буде добре. При свідках біди не буде, — сказала Солька.