17

-Я не збираюсь займатись подібного роду дурницями, — сказав Джин, зачиняючи перед моїм обличчям двері кімнати.
Ідея замінити когось із групи охорони другу до вподоби не прийшлась.
— Ти впевнений? — спитав я, роздивляючись лаковані дошки дверей.
— Так! — гаркнув хтось сердито зсередини.
Інформація на загальному зборі дійшла до мене із запізненням. Група з магів і відьмака вже була сформована й відправлена на зустріч пригодам у вигляді супроводу відьмочок-першокурсниць.
— Я проплачу подорож до Сріблястого моря після навчання, — пішов на жертви я.
За дверима перестали шурхотіти, і за хвилину дверна ручка різко опустилась, а двері відчинилися.
— Місць нема, — уже якось засмучено відповів друг.
От за що я любив Джина, так це за ентузіазм і постійний пошук пригод на одне м’яке місце. Якби не одна з них, можливо, я зараз і не звав би його своїм другом.
— Коли нас зупиняли такі дрібниці? — хижо посміхнувся я.
Джин відповів мені посмішкою, ледь не оскалом, і, виходячи з кімнати в коридор, спитав:
— А я зможу обрати будь-яку?
— Якщо я володію всією інформацією, то ти обереш Фрею, — чесно сказав я, розуміючи, що мені потрібна буде максимальна підтримка друга.
— Рен, так нечесно. Чому через твій характер повинен страждати я? — занив Джин. — Навіщо все так ускладнювати? І взагалі, навіщо вона тобі здалась? Невже ти вирішив мстити дівчині?
— Повір мені, тобі нудьгувати не доведеться. Ці двоє недалеко від нас втекли, — запевнив я друга, поплескавши його по плечу.
— То куди ми зараз? — спитав Джин.
— До Мелісенти. Раз вона куратор, з нею і домовимось.
— А хлопці?
— Хай тільки гаркнуть, — похрустівши кісточками на довгих пальцях, запевнив я. — А, і не забудь прикрити рота про те, що ми не з самого початку були призначені.
— Уже забув, — хитро посміхнувся друг і, обігнавши мене, пішов по коридору, ледь чутно щось мугикаючи під ніс.
— Брехати не вийде. Ці випитають усе, що тільки можна, — зітхнула Фрея, підпираючи обличчя кулаком.
Ми вже годину сиділи в її кімнаті, намагаючись обрати тактику дій. Поки що нічого путнього в голову не приходило. Додо, по-джентльменськи махнувши крилом на прощання, полетів, швидше за все, до Сніпі. Ці двоє дивним чином знаходили спільну мову, незважаючи на видимі расові відмінності.
— Значить, скажемо правду, — сказала я.
— І видамо стежку й домових? — не повірила Фрея.
— Ну, — заперечила я, — ми скажемо, що нас, як новеньких, для перевірки не посвятили в таємницю переходу. Ми нічого не бачили й не чули, — хитро усміхнулась я.
— Ілая, я казала, що ти геній? — раптом усміхнулась Фрея.
— Можеш повторити, — посміхнулась я у відповідь.
— Як думаєш, той, що наздоганяв, зацікавився мною чи тобою? — спитала подруга, відриваючи від грона виноградину й закидаючи її до рота.
— Ммм, думаю, його зацікавила наша втеча. Тим не менш, проблем із ним у нас бути не має.
— А раптом це сама доля, — важко зітхнувши, сказала Фрея.
— Якщо моя доля — адепт, який думає одним місцем, то я піду наперекір усьому й помру в гордій самотності, — заявила я, вгризаючись у соковите зелене яблуко.
— Не кажи «гоп», поки не перескочиш, — поправила мене Фрея.
— Мовчу, мовчу, — посміхнулась я.
Мені дедалі більше подобалось проводити вільний час у компанії часом дивакуватої Фреї з її готичним смаком і таким живим характером, що геть із ним не в’язався.
— Цікаво, хто ж дістанеться нам у охоронці? — спитала я Фрею.
— Хтось найбільш непривабливий, — сумно зітхнувши, сказала Фрея.