16

Під дверима аудиторії нас зустрів дружній натовп доволі широко усміхнених і самовпевнених випускників. Ці представники дивилися на юних і тремтячих від жаху усвідомлення відьом зверху вниз.
— Я забираю руденьку, — наче на базарі сказав один із них.
Високий і світловолосий, зі щетиною на молодому засмаглому обличчі й доволі неприємною посмішкою.
Руденька, тобто Ніколь, явно не була обрадувана такою заявою й з неприязню роздивлялася мага.
— Я з тобою ромашки на чай на одному полі рвати не стану, — повідомила відьма.
Маг скривився від явної образи, однак здаватися не хотів.
— А хто, як не я, красуне? — спитав він.
— Кінь у пальті, — загадково посміхнулася відьма. — Хочеш на чотирьох побігати? — спитала вона.
Маг твердо витримав цей випад.
Далі спостерігати за суперечкою цих двох я не бажала і, підхопивши Фрею під руку, повела її в протилежну від випускників і відьом-першокурсниць сторону.
— Видно, холостий, — посміхнулася Фрея.
— З таким підходом таким і згине, — відповіла я.
— Ви двоє далеко зібралися? — почувся зовсім поруч чийсь басовитий голос.
— У кімнату, — відповіла за обох Фрея, навіть не повертаючись. — Ви там діліться, діліться. Хто лишиться — приходьте завтра, нам байдуже.
— Тобто участі в поділі ви брати не плануєте? — знову спитали.
— Ну а навіщо? Ви там самі, без нас. А нам... ми... — почала явно думати відьмочка. — Нам у туалет треба! — випалила вона, і я шоковано подивилася на неї, помітивши, як червоніють її щоки від сорому.
А в наступну секунду мене з усієї відьомської сили потягнули за собою в забіг на довгу дистанцію.
Зупинилася захекана Фрея вже в моїй, чомусь, кімнаті.
— Ти нічого кращого вигадати не могла? — спитала я, віддихуючись.
— Радій, що не наздоганяли, — відповіла відьма, хапаючись за колючий бік.
— Вигадали ж таке тільки. Вибирати нас як... як...
— Як одяг на розпродажі, — доповнила Фрея.
— Хай ідуть...
— Ану не лайся, — раптом фиркнув Сніпі, зіскочивши з ліжка. — Кажи Фреї, хай топає до себе і приходить пізніше. Поговорити треба.
— Щось серйозне? — спитала я.
— Розбір нових правил і видача лящів двом дурепам, — просичав друг.
— Як я зрозуміла, — підозріло глянувши на кота, протягнула Фрея, — мені до себе йти? — спитала вона якось приречено.
— Мг, — кивнула я, уже уявляючи, що зараз буде творити скаженіючий фамільяр.
— То я біжу? — спитала подруга, судячи по широко розплющених очах, уявляючи те саме.
І раптом так сумно стало, що ми втекли з розбору польотів із випускниками. І сильно захотілося влитися в єдиний колектив і підтримати бойовий дух відьом. Я була впевнена на всі сто, що вони ще й досі сперечалися десь там, у коридорі.
— Біжи, біжи... — пробурчав Сніпі, хоч Фрея й почула тільки нявкіт.
Щойно двері за спиною схвильованої подруги зачинилися, Сніпі трохи заспокоївся.
— Ну от ти тільки мені поясни, Ілає, невже у твоїй відьомській голові геть мізки розсмокталися? — спитав Сніпі втомлено.
Я дивилася на кота, намагаючись зрозуміти, що саме той має на увазі.
— Горе ти моє, — протягнув кіт, сідаючи на задні лапи. — Значить так, я повторюю один-єдиний раз, а ти не тільки вдавай, що слухаєш, а й слухай. В академії біда — зникла відьма. Не просто відьма, а сильна відьма, яка увійшла в силу, мала знання і практичні навички. Вона щезла, не лишивши й сліду, разом із домовим, приставленим до неї.
— А як так? — спитала я зацікавлено.
— Риторичне питання, — сказав Сніпі. — Керівники схвильовані, в академію прилітають листи від батьків. Скоро прибуде варта.
— Все так погано? — здивувалася я.
— Мила моя, хтось напав на відьму. Вона, можливо, мертва. Як ти думаєш, все погано? — протягнув Сніпі.
Вартовими ставали тільки найсильніші. Буквально еліта магічної й відьомської ланки. Вони були не тільки основною бойовою одиницею, а ще й виконували більшу частину політичних обов’язків. Очолював варту один із представників культу татуйованих — як у народі називали культ Рун.
— І що ж буде в академії? — спитала я.
— Перевірки. Керівництво чудово усвідомлене,хто востаннє і де бачив Аполін. Тебе і Фрею очікують перевірки. Раджу підготуватися.
— А батьки? — запинаючись, спитала я.
— Частково повідомлені про поведінку їхнього улюбленого дитятка, — закотивши очі, відповів друг.
— Біда... — проскиглила я. — Мама лютує?
— Не знаю, — чесно зізнався кіт. — Вирішив поки що не приймати листи з її сторони.
— Листи? — перепитала я.
— Вісімнадцять записок за дві години. Боюся, якщо ти, дівчинко моя, не будеш обережнішою, то твоя матінка видасть тебе заміж набагато швидше, ніж ти думаєш.
— Не посміє, — запевнила я.
— Хто не посміє? Грета не посміє? Не сміши мене. Твоя мати плекає ніжні почуття до тебе, але вона в першу чергу відьма. І, повір, далеко не така добра, як ти думаєш, — набагато тихіше сказав Сніпі.
— І що ж робити? — спитала я розгублено.
Присівши на краєчок ліжка, я майже не бачила підлоги, у яку вп’ялася очима, повними сліз.
— Чітко й по плану. Поки що шукай гідну жертву в кандидати на роль чоловіка. А там... я тобі підкажу, що робити, — сказав Сніпі, шкірячи дрібненькі зубки.
— А зараз не можна? — спитала я.
— Рано. На все свій час, дівчинко