15

— І ця відьма просто клааас... — вкотре проспівала Фрея, коли я буквально чимдуж тягнула її з клубу. Ентузіазм, з яким подруга розійшлась на танцмайданчику, мене не захопив. І чомусь мені сильно хотілось додому. А ще десь глибоко в душі пройшов неприємний морозець, від якого захотілось заховатись у кімнаті під ковдрою.
Якби ж я знала, що той морозець пройшов не даремно. Щойно ми пересікли бар’єр і розбіглись по кімнатах, я під пристальним поглядом Сніпі швидко зайняла горизонтальне положення в ліжку і заснула. Ну так, ми прийшли пізніше... Але слухати нотації кота не було ні сил, ні бажання.
Прокинулась я від аромату м’ятного чаю, який віддав приємним холодком у носі. Поруч зі столом про щось майже нечутно схвильовано перешіптувались Вітік зі Сніпі. При цьому шерсть на другові стояла дибки, а кінчик хвоста нервово тремтів.
— Добрий, я сподіваюсь, ранок, — несміливо посміхнулась я.
— Добрий ранок, пташечко, — усміхнувся Вітік. — Вставай снідати, скоро почнуться пари.
— Уже біжу, — з цікавістю придивилась я до товаришів. — А щось сталось? — спитала я.
— Все нормально... — спробував було сказати Вітік.
— Відьма зникла, — перервав його Сніпі.
Домовий нагородив його доволі важким поглядом, сердито піджав губи, але фамільяр проігнорував це.
— І так почує.
— Так ще ж нічого не ясно. А так тільки дівчину перелякаєш, ти, кошак бездушний, — буркнув домовий.
— Яка ще відьма? — спитала я.
— Студентка. Аполін, наче, звуть... — сказав Сніпі.
Відчула, як всередині щось обвалилось. Перед очима виник образ доволі цікавої і веселої відьми, з якою я бачилась буквально вчора.
— Що трапилось? — спитала хрипло.
— Є підозри, що дана особа втекла з якимось залицяльником і в скорому часі повернеться, але йдуть пошуки, — розказав Вітік.
«Ох, хай би воно так і було...» — подумалось мені.
Збиралась я розсіяно. Розповідати друзям про знайомство зі зниклою не наважилась. У академії, коротко кажучи, панував розгардіяш. Розсіяні відьми крадькома переглядались, деякі обмінювались летючими листівками у вигляді голубів. Вголос нічого не обговорювалось, однак напруження було відчутне.
Викладачі мовчали... Що не могло не лякати.
— Ти ж чула? — спитала після першої пари Фрея.
Мовчки кивнула головою.
— Думаєш, справді втекла? — спитала я.
— Сумніваюсь, — важко зітхнула відьма. — Вона була заручена...
Проковтнула тугий клубок у горлі... Проти роду відьми не йдуть, особливо без причин. І ми не шальні магині, готові облишити все й зірватись куди завгодно лише тому, що нам так захотілось. А це означало, що з Аполін дійсно щось сталось.
Це лякало.
Ніколи раніше я не чула про подібного роду події. Відьми йшли поза законами й ніколи не ставали жертвами — занадто ми потрібні й розумні. Занадто нас цінували й оберігали...
— Загальний збір! Загальний збір! — пролунав голос із магічних рупорів.
— Схоже, скоро ми дізнаємось, що ж саме відбулось, — прошепотіла я, відчуваючи, як німіють пальці на руках від холоду.
По коридору я буквально повзла. У вухах шуміло від гулу невдоволених адептів. Хоч ми і не любили сидіти на парах, однак наздоганяти пропущене самостійно не хотілось ще сильніше.
Загальний збір відбувався на центральній площі перед академією. Народу тут, звісно, зібралось... Скажемо так, рахувати я б не наважилась.
Поруч замаячив знайомий фейс Люка, який чомусь знову «радував» підбитим оком.
— Адепти! — пролунав уже інший голос.
Від самої інтонації по спині пробігли мурашки.
— В академії оголошується посилення внутрішніх правил у зв’язку з інцидентом.
Поруч почали перешіптуватись дві магині, які, схоже, не знали, що саме трапилось.
— Усім адептам заборонено покидати територію академії до повного вияснення ситуації. Що стосується відьом першого року навчання — у зв’язку з тим, що постраждала одна з представниць ведичного кола, до вас буде приставлено охорону з числа випускників, — знову пролунав голос.
— Ох ти ж нічого собі... — прошепотіла Фрея.
— Всі питання й нові пункти правил будуть передані вам через домових або фамільярів, при їх наявності. Просимо підтримувати спокій. А зараз прошу повернутись до навчання, — відрапортував голос.
Тиша стояла мертва...
— А що в дідька трапилось? — спитав раптом здивовано один із магів.
— У нас відьма щезла, — сказала майже пошепки одна з відьом.
Раніше я її бачила. Яскраво-синє волосся, заплетене у дві коси, спадало до самого пояса дівчини. Воно було лише на кілька тонів світліше від форми й доволі виграшно поєднувалось із яскравими блакитними величезними очима.
— І її домовий, — додала її подруга, що стискала руку синьоволосої.
От після цієї інформації я готова була підстрибнути й побігти пакувати валізу, щоб повернутись додому. Діло пахло смаженим. Домові не щезають, і зв’язок із ними втратити неможливо, де б вони не були. Зникав домовий виключно в одному випадку — смерть.
— Тиць-триндиць... — ікнувши, сказала налякана Фрея.
І, здається, таких серед нас було багато.