14

— Потрапити всередину виявилось не так легко, як я собі уявляла. Чим ближче ми наближались до входу, тим густішим ставав натовп. З усіх сторін нас почали штовхати такі ж нетерплячі відвідувачі. І так, протоптавшись на місці з пів години, ми нарешті наблизились до дверей.
— Вперше? — спитав високий довговолосий маг.
— Вперше, — підтвердила Фрея.
— Студентки? — знову спитав він.
— А це якимось чином впливає на нашу можливість потрапити всередину? — спитала я чоловіка.
— В принципі, ні. — криво усміхнувся він. — Одні? — знову спитав.
— Ні, ми разом, — сказала я.
Маг ще раз оглянув нас, наче намагався запам’ятати, і відступився, пропускаючи усередину.
— Це було сміливо, — протягнула Фрея.
— Мовчи, бо в мене руки трусяться, — чомусь втративши самоконтроль, пробурмотіла я, відчуваючи, як серце починає заходитися від передчуття в ритмі гучної музики.
Клуб був битком набитий магами й відьмами. Я бачила кількох друїдів — вони чітко вирізнялись довгими мантіями світлого кольору. Ці трохи дивні й відлюдькуваті особи надавали перевагу усамітненню в надрах лісів, тому зустріти їх тут стало сюрпризом.
— Тут класно, — роззираючись навколо, сказала подруга.
Для нас, юних відьом, які нарешті вирвались з-під надійного і занадто тривожного крила батьків, усе здавалось занадто величним.
— Ходімо знайдемо десь місце, щоб сісти, — намагаючись перекричати музику, сказала я.
Ми проштовхувались крізь натовп танцюючих у пошуках вільного місця.
— А красуня зайнята? — спитав хтось доволі заплітаючимся язиком, сильно стиснувши мою руку.
— Зайнята, — почула я відповідь Фреї. — Бачте, у відьом зараз у моді трохи інші смаки, — обіймаючи мене, усміхнулась подруга.
Молодий маг, явно студент, вирячив очі. Схоже, те, що подруга жартує, у його захмелілому розумі фільтрувалось занадто довго, але цього вистачило, щоб я вирвалась, і ми поспішно заховались у натовпі.
— Щось мені тут не так сильно і подобається, — падаючи на порожній диванчик у кутку, сказала Фрея, невдоволено надуваючи губи.
Більшість компаній були вже сформовані й між собою розбиті по парах, а недалекі одиниці холостих викликали не захват, а огиду. П’яні маги те  і діло виходили на міжусобні бої. Два або три відьмаки розгублено снували туди-сюди, шукаючи, чим би зайнятись.
— Мг. Певно, не там ми, подруго, шукаємо, — відповіла я. — Треба змінити ракурс.
— Наступного разу сходимо в парк, — констатувала Фрея, перекидаючи ногу на ногу.
— Вночі? — здивовано спитала я.
— Ну чому ж уночі. — усміхнулась підступно відьмочка. — Хто казав, що вдень тікати заборонено?
— А як же керівники? — вражено спитала я.
Керівництво академії викликало тихий жах при одному лише нагадуванні про себе. Доволі скромна сімейна пара відьмака і відьми вже два десятиліття несла цю непосильну ношу нагляду за молодими й доволі вередливими поколіннями. І все б нічого, якби вони не були з Культу Рун.
Культ Рун існував споконвіків. Ніхто достеменно не знає, коли саме його заснували і хто став очільником. Посередники між темною та білою магією, учасники культу володіли забороненими для інших знаннями. Але не були б відьми відьмами, якби не знали трохи більше. Вся суть знань полягала в силах, якими наділяли руни. Їх висікали по одній за заслуги перед культом чи після успішних випробувань. Закритий культ мав строгі устої й не впускав у свої ряди сторонніх. Занадто небезпечні й занадто розумні. Належали до культу п’ять величних родів: Отайко, Фелінг, Троунейм, Паркенсон, Шенборн.
— Вони зайняті перевіркою випускних курсів і будуть зайняті ще три тижні, — усміхнулась подруга. — До того ж ти справді думаєш, що вони не в курсі того, що відбувається?
— Сумніваюсь, — підтвердила я. Адже керівники швидше за все просто заплющували очі на поведінку юних і непосидючих відьом.
— Ех, гарно сидимо, але час тікає. Пішли танцювати, — буквально підстрибнувши з дивана, сказала Фрея.