13

Формена сукня сиротливо висіла в шафі. Натомість я поспіхом втискалась у зручні темні штани та легку блузку. Волосся залишила розпущеним — воно шовком спадало по спині, додаючи образу тієї самої недбалості, яку я й намагалась створити.
Задоволено ковзнувши поглядом по власному відображенню, я посміхнулась сама собі й вийшла з ванної.
— Ти впевнена, що хочеш іти саме в цьому? — скептично примружилась Фрея.
Подруга виглядала чарівно. Її сукня кольору червоного вина відкривала плечі, а тонке мереживо спадало майже до самої підлоги. Після настою кучері більше не стирчали в різні боки, а блистіли  і лягали по спині м’якими хвилями.
— Максимально зручно й мінімально привертає увагу, — зауважила я. — Для першої вилазки саме те.
— Наша ціль якраз привертати увагу, — пирхнула Фрея.
— Наша ціль — непомітно знайти потрібну особу, зібрати інформацію, а вже потім привертати увагу, — поважно озвучила свій план я.
— Грандіозно… — протягнула Фрея. — Пропоную влаштувати змагання: чий спосіб ефективніший.
— Домовились.
— Рекомендую не порушувати обговорених умов і повернутись не пізніше півночі, — нагадав про свою присутність Сніпі, демонстративно облизуючи лапу й ненароком виставляючи напоказ гострі кігті.
— Я пам’ятаю, — запевнила я.
І, підморгнувши Фреї, поспішила до виходу.
Ніч манила. Осіння хмарність сховала місяць і зорі, огорнувши академію густою темрявою.
— Ну нарешті, — почувся шепіт із пітьми.
Із темного провулка до нас вийшла дівчина. Руде волосся було зібране у високий пучок, яскравий макіяж бездоганно підкреслював блакитні очі, а смарагдова атласна сукня так пасувала їй, що я мимоволі позаздрила.
— То це ти колишня Люка? — пошепки спитала вона.
— Прошу наголосити: колишня. І, сподіваюсь, назавжди, — уточнила я.
Відьма широко посміхнулась.
— Аполін. П'ятий курс.
— Ілая.
— За межами академії тримайтесь разом, — уже серйозніше сказала Аполін. — У місті може трапитись будь-що. Якщо щось піде не так — одразу кличте домових. Вони в курсі.
— А назад нас як проведуть? — насторожено спитала Фрея.
— Як тільки забажаєте. Домові — найкращі союзники, якщо з ними дружити.
Вона підморгнула нам і рушила вперед.
Ми мовчки поспішили слідом.
Напівпрозора димка бар’єру з’явилась попереду вже за кілька хвилин.
— Для відьом прохід відкритий, — чітко промовила Аполін.
— Це пароль, — одразу прошепотіла мені Фрея.
Я лише мовчки спостерігала, як у бар’єрі повільно відкривається прохід, достатній для людини.
Аполін спокійно пройшла всередину.
Ми ступили слідом, і за нашими спинами бар’єр одразу зімкнувся.
— А для повернення пароль потрібен? — нахмурилась я.
— Ні. Ех… свобода, — задоволено видихнула Аполін, розводячи руки в боки.
— Ну то ми пішли, — нетерпляче сказала Фрея.
— Щасливо. І пам’ятайте: за цю таємницю можна й головою заплатити, — уже без тіні усмішки попередила Аполін.
— Запам’ятаємо, — серйозно кивнула я.
Схопивши Фрею за руку, я поспішила вперед — туди, де вдалині мерехтіли сотні вогнів.
— Я знаю дорогу, — гордо повідомила Фрея, тепер уже сама тягнучи мене за собою.
Спочатку ми йшли темною закинутою вуличкою, де майже не було світла.
— А чому тут так моторошно? — не витримала я.
— Колись тут була торгова вулиця. Потім людям набридло обходити бар’єр, і всі переїхали ближче до центру, — пояснила Фрея. — Але якщо швидко пробігти її наскрізь — одразу потрапимо куди треба.
І справді.
За кілька хвилин темрява змінилась яскравими вогнями великої вулиці. Тут було людно. Повз нас проходили маги з накопичувачами та амулетами, відьми в супроводі своїх кавалерів, сміх, запах парфумів, музика…
Десь попереду глухо гупали баси.
— Найпопулярніший клуб столиці — “Магічна феєрія”, — урочисто сказала Фрея.
— Назва примітивна, — фиркнула я.
— Зате запам’ятовується.
Її очі сяяли захватом, коли попереду нарешті з’явилась велика будівля з червоної цегли, з якої долинала музика.
— Ти не боїшся? — тихо спитала Фрея.
Її долоня стала вологою від хвилювання.
Я високо підняла голову.
— Хай вони нас бояться.
А потім усміхнулась.
— Ну не з’їдять же вони нас. Ходімо.
І, не даючи собі часу передумати, рішуче рушила до входу в клуб.