12

— Тільки через мій труп! — сердито гаркнув Сніпі. Шерсть на ньому стояла дибки, а сам він злісно поглядав на Додо, який, утім, перебував у схожому стані й зараз доволі неласкаво вичитував Фрею.
— А щоб тобі три бурдульки на носі вискочили! — ображено тупнула я ногою.
— Тільки після вас, юна пані, — фиркнув кіт.
Він застрибнув на ліжко, демонструючи крайню ступінь свого невдоволення й повне небажання продовжувати діалог.
Щойно пари закінчились, а домашні завдання були наспіх дороблені, Фрея, як і домовлялись, прийшла до мене разом із Додо. І спершу все було майже звично. Ми чаклували над настоєм для її неслухняних кучерів, а фаміляри час від часу підкидали ідеї, що саме ще можна додати у формулу.
Потім ми довго сперечались щодо пропорцій, вирівнювали склад, і коли настій нарешті почав повільно булькати в казанку, наповнюючи кімнату терпким трав’яним ароматом, Фрея якось надто загадково сказала:
— Пам’ятаєш, я говорила про один спосіб?
— Мг, — кивнула я, одразу насторожившись.
— У сусідній кімнаті живе п’ятикурсниця. Нещодавно вона заходила позичити в мене чортополох для відвару, і ми трохи поговорили. Так от… виявляється, є таємна стежка за межі академії.
— Ого, — щиро здивувалась я.
— Її кілька років тому облаштували самі відьми. Для власних потреб, — гордо повідомила Фрея.
— Розумно, — похвалила я.
— Ще б пак.
— Домові прикривають? — одразу здогадалась я.
— Вірно! — задоволено посміхнулась відьмочка. — Хіба не геніально?
— Усе геніальне просте. Але до чого ти ведеш?
Фрея поспішно облизнула губи й нахилилась ближче.
— Що ти знаєш про клуби?
— Клуби?.. — перепитала я.
— У столиці їх повно. Там музика, танці, веселощі… і головне — там Люк до тебе не добереться.
Я повільно почала розуміти.
— Ти маєш на увазі…
— Саме так, — переможно усміхнулась Фрея. — Молоді, холості й симпатичні маги та відьмаки, які приходять туди розважатись.
— І ти пропонуєш нам піти в клуб?
— Звісно! Потанцюємо, відпочинемо, розвіємось. А там, дивись, ще й заміж повиходимо, — розсміялась вона.
Саме в цей момент у розмову втрутились фаміляри, остаточно зрозумівши, що запахло проблемами.
— Ну от чому ви просто не можете нас відпустити? — роздратовано спитала я.
— Тому що жити хочеться. І за вас страшно, — сухо відповів Сніпі.
— Ми повнолітні й маємо право вирішувати самостійно, — насупилась Фрея.
— Це небезпечно, — майже хором відповіли Додо і Сніпі.
Та здаватися ми не збирались.
Із того дня почалась активна облога фамілярів.
Фрея здалась першою… точніше, змусила здатись Додо. Усього за три дні. Клятвено пообіцявши не шукати пригод, не влазити в дурниці й обов’язково взяти родовий амулет захисту.
Сніпі ж залишався непохитним.
— А тепер послухай мене уважно, — сердито сказала я, вперши руки в боки. — А якщо десь там ходить моя доля, а я її просто не зустріну через тебе?
Кіт примружив очі.
— І що далі?
— А далі мине п’ять років, я нікого не знайду, батьки таки видадуть мене за Люка, і винен будеш ти.
— Ой, не перегинай.
— І знаєш що? — продовжила я, уже відчуваючи солодкий присмак майбутньої перемоги. — Тоді я стану чорною відьмою й зварю з тебе суп.
— Не посмієш, — фиркнув Сніпі.
— Хочеш перевірити?
Кіт застиг, а потім небезпечно примружився.
— Не смій так дивитись. Я знаю цей погляд.
Я лише невинно посміхнулась.
— То що скажеш?
Сніпі важко зітхнув так, ніби саме на його пухнасті плечі впала доля всього світу.
— Іди вже… — приречено протягнув він. — Але захист я ставитиму сам. Без амулетів. Їх загубити можна.
— Сніпі! — радісно скрикнула я, кидаючись обіймати кота.
— Не душииии! — обурено заверещав він, намагаючись вирватись із моїх рук. — Я ще не настільки старий, щоб померти від любові!