10

— Не очікував такого від Грети, — зізнався Сніпі, коли я коротко переказала йому історію з Люком.
— Ти не очікував? Мені тоді що казати? — чесно кажучи, я страшенно злилась. Зраду від Люка я ще могла б пробачити. Навіть забути. Але зрада з боку власних батьків… Оце вже боліло по-справжньому.
— І що тоді робимо? — раптом спитав кіт.
— Шлемо в баню їхні обов’язки. Я нічого їм не заборгувала. З цього дня — жодних відьмаків. Шукаємо вірного, надійного і турботливого мага, — раптом чітко вирішила я.
— А як же продовження роду? — спитав Сніпі.
— От коли сама вирішу — тоді й продовжу свій рід, — твердо повідомила фамільяра. — До речі, так їм і передай.
— Сміливо, — хмикнув Сніпі.
— Я ж справжня донька своїх батьків, — гордо піднявши голову, відповіла я.
— Пташечко моя… — раптом пролунав голос.
Вітік з’явився блідий, мов смерть.
— Що трапилось? — схвильовано спитала я, підхоплюючи домового на руки.
Трохи більший за Сніпі чоловічок ледь не втрачав свідомість.
— Що ж я дізнався… Що вчув… Ледь не погубила ти себе, — затараторив Вітік.
— Ти про трьох наречених? — здогадалась я.
— А ти звідки знаєш? — враз прийшовши до тями, спитав домовий.
— Відьомська пошта, — зізналась я.
— Хороша вона, та, хто сказав, — чомусь твердо повідомив Вітік.
— Хороша, — кивнула я. — А ще щось цікаве знаєш?
— Ні. Бережливий він. Закляття понакладав, боїться. Знає, що зі злими відьмами жарти погані. Тільки й без тебе проблем у нього гора, — запевнив домовий.
— А ось це вже цікаво. І що ж у нього за проблеми? — спитала я.
— Та в лікарні валяється, — протягнув Вітік.
Я здивовано зиркнула на Сніпі. Той теж виглядав щиро спантеличеним.
— Не мої лапи творили, — одразу запевнив він.
— Значить, має ворогів, — задумливо мовила я.
— Логічно, — підхопив Вітік.
— А ворог мого ворога… — протягнув Сніпі.
— Мій друг, — радісно завершила я, потираючи долоні. — Ну що, любі мої, за роботу. З-під землі знайдіть мені цього розумника… чи розумницю.
І треба було мені зупинитись. Одуматись. Взяти себе в руки й відпустити цю ситуацію.
Але ні.
Щось глибоко у відьомській душі дзвеніло від передчуття пригод.
Як же сильно це передчуття помилялось…
— Я все розумію: випускний рік, купа справ… — потягнув Джин. — Але, може, не варто було так трощити того малого?
— Нууу… Це вже швидше з особистих мотивів, — чесно зізнався Рен, зістрибуючи з підвіконня.
— Вирішив заробити додаткові бали? — підколов друг.
— Життю навчити, — виправив його Рен.
— Ну як знаєш. Тільки ти акуратніше, а то ледь на той світ його не відправив. Хоча… Якби на мене красуні так кидались, я б теж голову втратив.
Рен невдоволено зиркнув на друга, даючи зрозуміти, що той перейшов межу.
— Мовчу-мовчу, — примирливо сказав Джин, знову розвалюючись на моєму ліжку.
Навчальний рік в академії ще ніколи так не починався.
Не встиг я ступити на територію академії, як у мене з усього розмаху врізався кіт.
Так-так. Чорний. Неймовірно нахабний кіт.
Початок навчального року завжди був трохи хаотичним: натовпи першокурсників, метушня домових, які намагались усіх розселити й навести лад. Після літньої практики це навіть здавалося по-домашньому затишним, і я мимоволі посміхнувся.
— Чорний кіт перебіг дорогу. Тепер тобі точно не пощастить, — пожартував Джин.
І, дідько забирай, який же він був правий.
Все летіло шкереберть.
Зошит із практичними згорів через одного йолопа, професор з бойових мистецтв озвірів і ганяв мене три години поспіль. А практичні навички з ведичної науки я взагалі здав лише після сварки з леді Мелісент.
Злий, наче стадо чортів, я повертався до гуртожитку.
І чим ближче підходив до кімнати, тим гучнішим ставав шум і щільнішим — коло спостерігачів.
Я навіть не вслухався у крики.
Тому коли на мене налетіла дівчина в пухнастому халаті й, міцно вхопившись руками, впилась у губи поцілунком — просто застиг.
— Наче блискавкою вражений. Ей, ти мене взагалі чуєш?! — кричав Джин, вириваючи мене зі спогадів.
— Що ти хочеш? — втомлено спитав я.
— Ясно. Завтра побачимось, — образився друг і вийшов із кімнати.
Я потер обличчя, проганяючи спогади й намагаючись взяти себе в руки.
— Повернулась у кімнату, — пролунав голос домового.
— Чудово. Можна і поспати, — посміхнувшись самому собі, тихо прошепотів я.
Навчальний рік обіцяв бути дуже цікавим. І в цьому я вже був абсолютно певен.